— Такому дереву позаздрила б будь-яка парфюмерна фабрика! — сказав Сабатьє. — А що як з цих дерев зробити пліт?

Фесор похитав головою.

— Це дерево зіграло вже зі мною поганий жарт! — відповів він. — Воно не тримається на воді. Пліт треба робити з легкого бамбука.

Незабаром пліт був готовий. Джон спорудив на ньому просторий намет. Коли почалися дощі, всі троє переселились у намет, чекаючи відплиття. Колекції ще були в дерев’яній хатині Фесора. Мандрівники вичікували, коли проясниться небо, щоб перенести на пліт величезну кількість колекцій комах, не пошкодивши їх. Фесор дуже хвилювався і щохвилини поглядав на небо.

— Здається, прояснюється, — сказав він якось уранці.

Дощ перестав, виглянуло сонце. Ліс почав оживати.

— Так, треба скористатися годиною, — відповів Сабатьє.

Всі подалися до хатини.

Раптом Фесор голосно скрикнув і кинувся бігти, мов божевільний.

— Мої колекції! Мій дім! — кричав він.

Сабатьє й Джон рушили слідом за ним і побачили, що хисткий будиночок Фесора розвалений. Бурі й зливи останніх днів докінчили його. Біля підніжжя дерев лежала купа потерті вперемішку з висушеними комахами.

Фесор у відчаї кинувся до залишків свого житла і почав розгрібати сміття руками, вигукуючи.;

— Мої колекції! Моя праця! Моє життя!

Джон намагався відтягти старого, але він, здається, збожеволів.

— Облиште кого, нехай він трохи заспокоїться, — сказав Сабатьє, щиро схвильований горем ученого.

Набігла хмара, і зразу стало темно. Загуркотів грім, спалахнула блискавка. Вітер рвав верхівки дерев і свистів у бамбуковому гаю. Дощ знову полив як з відра. Та Фесор не помічав нічого. В його настрої настала реакція. Він сидів нерухомо, наче той маніяк, втупивши погляд у загиблі скарби.

Сабатьє насупився і, торкнувши вченого за плече, сказав:

— Ось бачите, ми своєчасно вирішили забрати вас звідси. Але не сумуйте. Ви повернетесь сюди, і тоді…

— Так, так! — Фесор нарешті опам’ятався. — Треба все починати спочатку! Я повернусь!

— З добре спорядженою великою експедицією. Але нам треба поспішати. Ходімте швидше, Фесоре!

— Так, так, треба поспішати… Роботи багато. Все спочатку! Швидше ж! Ходімо!

Фесор квапив своїх супутників! Він поспішав до людей, щоб швидше повернутися в ліс. Цей ліс поневолив його душу, став йото стихією, його манією.

Вони прийшли на річку саме вчасно. Вода, що раптово прибула, вже піднімала пліт.

Фесор схопив жердину і потав відштовхуватись.

— Не робіть цього! — гримнув на нього Джон. — Ви можете загнати гострі кінці плоту в мул. Вода сама підніме пліт. Майте терпіння!

Фесор покірно поклав жердину і знову замовк, втупивши похмурий погляд у каламутну воду. Повз нього, як і багато років тому, несло стовбури дерев, трупи тварин, пальми. Та він, вдавалося, нічого не помічав. Тільки одного разу в його очах спалахнула думка.

Мандрівники побачили видовище, яке могло повернути до рівноваги навіть напівбожевільного Фесора…

По річці мимо лих поволі плив острів з десятком пальм і папороті. Величезні орхідеї схилялись до самої води. У вітах пальм стрибали і неспокійно кричали мавпи.

— Плавучий острів! Невже це не міраж? — вигукнув здивований Сабатьє.

— Повідь змиває цілі гаї дерев, — відповів Фесор таким тоном, немов читав лекцію в університеті. — Буває, що такі острови випливають у море далеко від берега, і їх довго носять хвилі; переплетені корінням, дерева довго не розпадаються. Багато мореплавців зустрічали в океані такі плавучі острови. Тут нема нічого… — Він обірвав фразу на півслові й заглибився в свої думки, раптово забувши про острів.

— От на такому острові поплавати б! — сказав Сабатьє.

— Індіанці інколи запливають на таких мандрівних островах дуже далеко, — відповів Джон. — Пам’ятаю, у дитинстві я сам вирушав у такі мандри.

Пліт дуже хитнувся, і його підхопила течія.

— Нарешті! — ожив Фесор. — Швидше б, швидше! Стільки роботи!.. — І він знову замовк, низько схиливши голову.

Джон подивився на Фесора, потім на Сабатьє і тихо промовив:

— Мабуть, нам не треба було брати з собою старого. Дивіться, він зовсім збожеволів.

— Нічого, відійде. Не могли ж ми залишити його в лісі!

— Дивна історія! — сказав французький консул у Ріо-де-Жанейро, коли Сабатьє скінчив свою розповідь. Потім консул відчинив шафу, порився в старих газетах, акуратно складених у стоси, витяг пожовклий номер і подав Сабатьє.

— Ось погляньте.

Сабатьє розгорнув газету від 12 жовтня 1912 року. На третій сторінці була вміщена замітка про загибель у лісах Бразілії французького вченого Мореля, написана одним з його супутників по експедиції. До статті був доданий портрет людини в окулярах, з гладенько поголеним обличчям.