Баба, слухаючи те, аж позеленiла. Сидить за столом, ухопившись за лаву руками, та так важко дише, аж пищики в неї в грудях грають.

–  Про кого се ви рiч ведете?
– спитався Кравченко, дослухаючись до розмови.

–  Та… - махнула Горпина рукою.
– Про свекра, чоловiче добрий, коли хоч знати. Замїс'гь того, щоб на старiсть грiхи одмолювати, вiн з молодицею зв'язався. Та хоч би путнє що, а то…

–  А-а… - заакав Кравченко.
– Я знав на своєму вiку одного. Так от чудасiя була. Йому двадцять лiт, а вiн полюбив п'ятдесятилiтню бабу. Та так полюбив, що хоч вiшатись. Усi дивуються, здурiв парубок, та й годi. А вiн, не потураючи на те, одно вчащає до старої - i встав, i лiг там. Стало чутно, що будуть вiнчаться. У неї, правда, своя хата, худоба i грошей, либонь, було достобiса; а в його тiльки й добра, ўо штани на очкурi, та й то дранi. Люди кажуть: "Дурний, на худобу вдаряє. Чи варт те добро, щоб свiй молодий вiк запакувати?" Оже вiн не чує. Збираються до вiнця. I день назначили. Тут би до церкви йти, а вiн назад. "Що я, - каже, - маю. Як був робiтником, так i зостануся. Не хочу". Вона i сюди, i туди: "Я тобi, - каже, - все вiддам".
– "Давай зараз". Пiшли до волостi, - а вiн, значить, уже з писарем змовився, - зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звiсно, якi були, так вiддала. Тодi вiн знову. "Ти, - каже, - подумай, стара. Чи менi, молодому, пiд пару така баба? Краще будь менi за матiр, я тебе до смертi догодую". Вона не хоче, бришкає. "Нiчого не дам!
– кричить.
– Жалiтися буду, в тюрму засаджу".
– "Коли, - каже, - ще мене в тюрму саджати, - вон iз моєї хати!" I вигнав, у чому була, при тому тiльки й зосталася. Жалiлася, так ще суддi посмiялися: "Так, - кажуть, - дурнiв i треба вчить". Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жiнкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двiр завiв. А баба десь пiд тином сконала… Так от молодець, так молодець!

–  А воно ж хiба се й не грiх?
– з жалем спиталася Горпина.

–  Є, бач, молодице, приказка: грiха боятимешся - голий ходитимеш. Що грiх, що не грiх, про те бог знає. Та коли ще вiн там розсуде - дожидайся.

–  А люди?
– знову пита Горпина.

–  Люди? Наплюй на їх! Люди звали i того парубка дурним, а потiм - на улицi стрiнуть - шапку скидають. От тобi й дурний!

Горпина тiльки важко зiтхнула. Зiтхнула i Христя за нею. Баба сидiла похнюпившись, її тiльки пiдборiддя тремтiло. У хатi стало тихо-тихо. Дiтвора сидiла на полу i дивилася мовчки на проскуру, що лежала мiж ними. Петрик i той покинув гратися, якось дивуючись, обводив усiх своїми чорними оченятами.

Якась тiнь пробiгла по вiкну: тихий гомiн почувся знадвору.

–  О, i Федiр iде!
– сказала Горпина, зиркнувши у вiкно.
– Та ще й не сам - з батьком.

I вона мерщiй стрибнула у сiни - стрiвати. Христю наче трясця обняла. Вона колись давно не могла бачити Грицька без того, щоб її не струснуло, тепер їй згадалося давне.

–  Сюди, тату, сюди… Тут порiг - глядiть не спiткнiться, - чувся давно знайомий Федорiв голос.

–  Хе-е… старий став, - одказує йому другий, - i очi дивляться - та не бачать. Переведи лиш мене за руку.

На дверях показалася висока постать старого дiда. Голова його бiла, як молоко, борода рiдка спадає на груди, сiрi брови, як стрiха, настовбурчилися над очима, а на обличчi i трохи Грицько не перемiнився, - такий сухий, такий i суворий, нiс довгий з горбом, лице тiльки з мурого стало бiло-рожеве.

–  Ну, здрастуйте у хатi. То тут у вас i гостей повно, - обiзвався вiн,. переступивши порiг.

–  Здрастуйте. Се тiтка приїхали з Кута, - докладала Горпина.

–  Ну, а то?
– тикнув пальцем Грицько на Кравченка.

–  А то той чоловiк, що тiтку привiз.

–  А то?
– знову допитується Грицько.

–  То панночка з бабою приїхали.

–  Панночка? Так ви вже з панами зазналися? Через те, мабуть, i батька забули, - виговорював Грицько.
– А то по полу що ворушиться?

–  То дiти. Гетьте, встаньте вiдтiля!
– крикнула на їх Горпина, - може, дiд схотять там присiсти.

–  Устаньте, устаньте, дiти, хай дiд хоч на полу присяде, бо на покутi поважнi гостi розсiлися, - бурчав Грицько, чвалаючи до полу.

Горпину наче хто кип'ятком обдав. Тiльки що Грицько на порiг - уже i сварка, та ще при чужих людях, та ще й у їх город камiнцi кида… У неї аж сльози на очах виступили.

–  Хiба ж я, тату, зневажаючи вас, таке сказала!
– тiльки i вимовила вона.

–  Чого зневажаючи? Нi, почитаючи. Якби, бач, не почитала, то старого не посадила. А то я i сиджу, i дiти бiля мене. Другi дiти i чужi, та, як прийдеш, i чолом старому чоловiковi оддадуть, а твої дiти почитають дiда i геть ховаються вiд його, мов собаки вiд мух.

Горпина зовсiм осiла. I як вона сього ранiше не здумала? Стоїть, як тороплена, i вiд сорому не знає, що й казати, куди їй дiватись. Та вже виручила Оришка.

–  Чого се ти, старий, розбурчався?
– спитала вона його.
– Не на той бiк устав, не на ту ногу ступив?

–  Не на той. Правда твоя. Старому, бач, усе на завадi. Та ще як свої бiльше, нiж чужi, шпильки пiд нiгтi заганяють, - похнюпившись, додав вiн.

–  Хто ж тобi їх заганя?
– знову йому Оришка.
– Так наслухається, що З сторони люди брешуть, та й зачина! Що, тебе син не почитає? Невiстка не слуха? Коли ти сторонишся їх, то, звiсно, не потрапиш, що тобi хочеться. Уп'ять же - i дiти. Дiти - як дiти. Коли б ти до їх з ласкою, то й вони до тебе з тим. А як ти не вспiв на порiг ступити - зараз бур та бур. Звiсно, i дiти полякаються.

–  Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому винен. Чого ж ви мене, винуватого, до себе прикликали? Судити? Судiть мене!

–  От ти вп'ять, Грицьку, на сварку б'єш. Тобi як доброму кажуть, а ти - знову за своє. Нема того щоб сiсти, як там кажуть, рядком та побалакати ладком.

–  О, ти м'яко стелеш, та як буде спати!
– буркнув Грицько.

–  Нi, я тобi по правдi кажу. Чого тут критися, чого його, як лисиця хвостом, вертiти? Ти сам подумай: старий ти став, немiчний… за тобою треба дивитись, треба глядiти. А кому ж те ближче, як не своєму? Сказать би, у тебе немає близького нiкого, а то ж у тебе син, невiстка. Чого б я, як той бовкун, сидiв там у своєму закапелковi? Чоловiк не деревина, що положи його, то й буде лежати. Чоловiковi часом треба i побалакати… Узяв би перейшов до сина, один син у тебе, i догляд би тобi такий як слiд був, i погомонiти було б з ким.