"Теє!.. весела!" - мов кременем черкнуло Проценка; щось непривiтне та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, i кинувся на Довбню, так би й загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзi, облопi!..

Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним - рiвний та спокiйний, i тiльки непримiтна ухмилка грала на його устах та понурi очi жеврiли стиха. Проценковi чогось стало страшно… Страшно, що такий талановитий чоловiк, як Довбня, та отак себе занехаяв.

–  Так коли пiдемо?
– допитувався Довбня.
– Завтра, чи що? Iде - завтра?

–  Як хочете, - понуро одказав Проценко.

Довбня, ще раз покуривши, пiшов додому: а Проценко сумний снував по хатi, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не пiти завтра з Довбнею до попiв. Вiн каявся, що пiдмовляв Довбню… Нап'ється та ще ляпне таке, що нi в тин нi в ворота! Вiд нього всього можна сподiватись… "Сказано: бурсак!" - промовив вiн уголос i невеселий знову заснував по хатi.

–  Паничу! вечеряти!
– ускочивши у хату, веселенько мовила до нього Христя.

Вiн зиркнув на неї. її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне обличчя, гола шия, круглi, мов виточенi, плечi - все зразу кинулося йому в вiчi.

–  Вечеряти?
– перепитав вiн, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого пiдборiддя, заглянув у вiчi.

–  Еге, кличуть, - весело защебетала вона. Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сiпнуло, потягло до неї.

–  Курiпко ти польовая, - промовив вiн любо та тихо i занiс руку, щоб обняти.

Мухою крутнулася вона i зразу опинилася в кухнi… тiльки половинка дверей гучно бренькнула за нею.

–  Чого ти наче ошпарена вискочила?
– спитала Мар'я. Христя тiльки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горницi, вона поза спиною його посварилася кулаком i тихо промовила: "Бач який!"

–  Зачiпав?
– спитала Мар'я i зареготалася.
– Ох ти, простота селянська!
– промовила далi i чогось глибоко зiтхнула; а Христя, червонiючи, як макiвка, похнюпилася… Серце у неї так билося!

У горницях за вечерею Пистина Iванiвна смiялася з його вигадки - кликнути прислугу цiнувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки - жартiвливо показував, як Мар'я пiдпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зiтхала. Вiд його кумедних приповiсток реготалася Пистина Iванiвна. Як вiн вертався з вечерi у свою хату, Мар'я його зупинила.

–  Так ви такий?
– спитала його, усмiхаючись.
– Святий та божий: свiчки поїли та поночi й сидите?

Вiн жартiвливо глянув на Мар'ю i, скрутнувши дулю, пiднiс її пiд самий нiс.

–  Бачила?
– спитав.

Хрнстя так i приснула, так i залилася реготом. Вiн посварився на неї пальцем i мерщiй скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробiгла блискавиця, свiркнула i - зникла.

–  Умора - не панич!
– зареготала Мар'я. А з горниць доносився регiт Пистини Iванiвни.

–  О, бодай його! Який кумедний вiн! I вигадати таке: кликнути Христю та Мар'ю цiнувати гру.

–  Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедiя до слiз не довела… - понуро промовив Антон Петрович.

–  Кого?
– спитала Пистина Iванiвна.

–  Тобi краще знати, кого!
– одказав Антон Петрович. Пистина Iванiвна тiльки закопилила губу.

–  Вигадай ще що!..
– позiхнувши, промовила вона.

Швидко усi полягали спати; лiг i Григорiй Петрович, хоч йому ще й не хотiлося. Та що вiн буде робити? Вiн так багато звiдав усякої всячини сьогоднi; ще нi один вечiр не минався йому так, як сьогоднiшнiй. I Довбнина така порушлива гра, i його крутi та дебелi речi, нiчим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досi не примiчена ним, врода - все те, мов живе, ставало перед ним, вертiлося перед очима у темнiй темнотi… I сам вiн не знає чого - рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендiтна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здiймала хмарами думки, закльовувала у серцi тихi та втiшнi почування, якiсь невиразно любi надiї… "Та - уже розквiтла квiтка, пишна, та не запашна; а ся - непочата криниця…" - думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зiтхання палке-гаряче, у ротi сохло… I вiн несамовито ворочався з боку на бiк.

А тим часом на печi в кухнi чулося шушукання.

–  Який вiн гарний та ввiчливий! Уже не той, що на скрипцi грав, - наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.

–  I ти б такого покохала?
– допитується молодого - охриплий…

–  От, уже б i покохала!
– з докором дзвоне молодий.

–  Та не крийся: хiба не примiтне, що i в тебе обiзвалося?
– гуде охриплий…

–  Ще й як закльовує!..
– i дзвiнкий регiт розкотився серед темноти.

–  Дома?
– спитався Проценко другого дня звечора у попадиної наймички, синьоносої Педорi, увiходячи разом з Довбнею в кухню.

–  А де ж, як не дома?
– непривiтно одказала та товстим, гугнявим голосом.
– До вас мала посилати!
– додала ще товще.

Довбня витрiщився на Педорю: звiдки, мов, така гостра взялася? Тим часом попадя, зачувши знайомий голос, весело вiдгукнулась з другої хати:

–  Нема дома! Нема дома!

–  А де ж бариня?
– жартував, уступаючи в горницю, Проценко.