–  А що се ви робите? Курити збираєтесь?-пронісся чийсь пискливий голос поз вуха Петрусеві.

Петрусь розкрив очі - і здивувався. Серед хати стояв надзиратель - невеличкий на зріст, мишастий на цвіт і схожий на мишу. Шестірний був ні в сих ні в тих.

–  Курити збираєтесь? А ке-те сюди люлечку. Шестірний подав.

–  Славна люлечка! славна! Оце добре. Хай же я її подарую інспекторові.

–  Се не моя, Петро Петрович; їй-богу, не моя. Се ось… - і вказав на Жука.

–  Нічого, нічого… Там ми розберемо, чия.

–  Я ніколи не курив і не курю!
– виправлявся Шестірний.

–  Нічого, нічого! А ви чого, паничу, розляглися, як кіт на печі? Уставайте лиш, покуримо.

Се кажучи, Петро Петрович будив Жука. Жук замурчав і повернувся на другий бік.

–  Паничу! паничу! устаньте, ради бога!

–  Га?-крізь сон спитав Жук.

–  Дайте сірничка, закурити люлечку.

–  Геть к бісу, не лізь!
– одказав Жук і закрив голову подушкою.

–  Та не к бісу, а вставайте… Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, докуримо!

Петро Петрович відкрив лице Жукове. Жук блик-нув і схопивсь. Голова його була закустрана; очі задуті, лице заспане.

–  Ануте, покуримо, славна у вас люлечка - чудо яка! Нуте, покуримо! А ось і тютюнець… Давайте лиш його сюди!

Петро Петрович, простиг руку за тютюном.

–  Я не курю, - понуро одказав Жук.

–  А це ж чия люлечка? чий тютюнець?

–  Не знаю. З нами стоїть семінарист. Може, його.

–  Де ж той семінарист?

–  Пішов кудись; видно, до товариства.

–  Ну, хай же ми розберемо.- І Петро Петрович поклав у свою кишеню і люлечку і тютюнець.

–  А ви, паничу, ще довго будете боліти?-спитав він Петруся, що, підвівшись, сидів на постелі. Прикро подивився на його болізний вид, на чорні очі.

–  Нельзя так довго боліти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато уроків утеряєте, у вищий клас не перейдете…

–  Я ж не винуватий, - одказав Петрусь.

–  Як не винуватий? Ні, винуваті. Бігали, видно, не одягшись або, запотілий, холодної води напилися. От і простудились. Видужуйте, нельзя так.

–  Та мені трохи лучче. Як тілько зведуся, зараз прийду в гімназію.

–  Хороше, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку і тютюнець завтра у інспектора побалакаємо.

Петро Петрович пішов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестірний кинувся, наче слуга, розчиняти двері Петрові Петровичеві.

–  Ти витяг люльку і тютюн з кишені?- грізно запитав Жук.Шестірного, коли той вернувся у хату.

–  Що?
– мов не чув, спитав Шестірний.

–  Собако! блюдолизу! єзуїте поганий!
– мов корчами, сипав Жук докорами на Шестірного.

–  Пойди вон, дурак!-зарусив Шестірний.-Ка-кой чорт курит, а мне достанется!

–  Достанеться?
– погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше і примовився.

–  Я с тобой не говорю!- крикнув Шестірний.

–  Підожди! Ти зо мною не так побалакаєш!
– і,. плюнувши, Жук знову ліг, підложивши руки під голову.

–  Петре!-через скілько часу попитав він, - ти не бачив, хто у мене витяг люльку?

–  Я спав, - одказав Петрусь. Жук устав, витяг скриньку з-під кроваті; вийняв запасний тютюн.

–  Ну, з чого ж я тепер покурю?..
– безнадійно спитав сам себе.
– От прокляті!

Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову ліг на ліжко.:

Сонце сідало; стіни потемніли; тілько на сволоці бігали та стрибали паростки західнього сонця; по кутках зовсім стемніло. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали - мовчали. Жук так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь освічував його хмурий вид; великі жмутки слини раз поз раз вилітали з його рота і грузько падали на долівку. Петрусь слухав того шкварчання, лічив сам собі, скілько раз плюне Жук. Ось у хаті зразу почервоніло; ясні коники на сволоці обернулися в здорові рожеві плями і дедалі блідніли та блідніли; хату окрили рожеві номерки. Цвіт їх помалу гас, крився темнотою; тіні бігали по хаті, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися - зступились, чорна темрява окрила хату. Постать Шестірного ворушилася проти вікна, чорна і непривітна, як тінь павука-тарантула. Петруся зовсім не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папіроса й освічувала його гострі очі.

–  Чи в хаті є хто, чи чорт має?
– крикнув Попен-ко, убігаючи в двері.
– Чого ви сидите поночі? Ану, братця, до ягід!

Він черкнув сірничком, і світ осіяв хату, зганяючи померки у глухі кутки, під стіл, стульці, кроваті.

–  Чого ви зажурилися, носи повішали? Ну, кажу, до ягід! Баришня, братця, дала, - з своїх рук білих так і всипала аж дві пригорщі! Ще казала, щоб приходив їсти скілько схочу.

–  Та тут, брат, біда!
– чухаючи потилицю, похвалився Жук.

–  Яка біда?