–  Знаєш, Петре, що тобі бракує?
– раз спитав його один з товаришів, прослухавши сумну Петрову приповістку, як жид обдурює хлібороба.

–  А що? Кажи. .
– Ти мало бачив людей. Ти все малюєш нам тільки своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько все хлібороби та хлібороби. Є багато й майстрових, усяких ремесників. Ти нігде їх нам не виводив, не показував, буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи. Чого краще? Щоб не далеко ходити - ти бачив наших рибалок?

–  Ні.

–  Ге-е! Завтра, братця, ходімо на рибалки. Чуєте? Завтра, чуть зоря, туди. Там можна і страви зварити, хліба тілько візьмемо з собою.

–  Добре! добре!

Другого дня, ще сонечко не виткнулось з-за гори, ще не встигло продрати свої огненні очі, коли київські гори курилися туманом, а Дніпро, запнувшись своєю димчатою запоною, ховався від людських очей, - по зеленій оболоні метушилися в тумані щось за тіні. То Петро з товариством простував до рибалок. Туман обдавав їх своєю холодною парою; осідав на їх одежі дощовими краплями; велика роса мочила їх ноги. Вони, не потураючи на те, ішли собі, - молоді, жваві, веселі. Вели жартовливу розмову; співали пісень; ганялися один за одним. Ось крізь сірий туман щось зачорніло: пляма дедалі все висовувалась, виразніше витикалася.

–  Що то - сіно?
– спитався хтось.

–  Та то ж курінь.

Підійшли. Кругом куреня не видно нікого, тілько поверх його лежали сітки та геть осторонь на вбитих у-землю кілках дебелів невід.

–  Чи тут є хто?
– відхиляючи двері в курінь, спитався один з товариства.

Звідти не окликався ніхто. Декотрі порвалися увійти в курінь.

–  Не ходи туди. Там немає нікого.
– Та ні, он щось чорніє, - сказав один і, нагнувши голову, поліз. За ним - другі.

В курені було вогко; трюхла солома жовтіла на долівці; по боках стояли казанки, лежали торби; в одній мисці жебріла мілька, у другій - жовтіло пшоно. Ген- аж у самому геть кутку на розісланому сіряку лежав чоловік. Голова його закустрана; борода висипала як щітка; обличчя - одні кістки, обмотані блідою шкурою; очі великі горіли якимсь болізним огнем. Чоловік лежав і, не обзиваючись, дивився на їх своїми гарячими очима.

–  Здорові були!
– привітало його товариство. Чоловік скривився і ледве чутно вимовив:

–  Здорові.

–  Що це ви, дядьку, недужі?

–  Ох! бодай не казати!
– і безнадійно махнув рукою.

–  ТІ То ж у вас болить?

–  Та все болить…-Чоловік став підводитись, і чут-но було, як хрущали його кістки.-А найбільше руки, - передихаючи, вимовив він.- Ще хоч би не сі виразки, - і показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що мов серпом були порізані, червоніли і ятрилися.- Сказано, не можна ні до чого і доторкнутись… аж пече - так болить. Пальців не можна зігнути… 0-ох!
– Він узявсь за голову рукою і промочив смажні уста язиком.

Товариство з жалем дивилося на його.

–  А де ж ваші?

–  Та ще не вернулися. Вони надходять тоді, як сонце геть підіб'ється… А ви що за люди?

–  Та ми з города… Вийшли погуляти, та й завернули. "Чи не можна б у вас риби добути?

–  Підождіть, наші прийдуть. Може, і можна буде. Не ловиться щось і риба тепер. Чи її вже виловлено, чи такі вже літа настали, - господь його знає! Колись було закинеш раз невід - насилу витягнеш; а тепер бовтаєшся-бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? І на базар соромно поткнутись. А треба ж то і за воду заплатити, і на невід відділити… Б'єшся-б'єшся, як та риба об лід; а що того заробітку? Що заробив - те й віддав; а собі знову позичай… Трудне наше життя. Ще хоч би здоровий був, а то - от валяєшся, як я тепер… то вже краще з човна в Дніпро головою! Вчора жінка приходила… їсти, каже, нічого… Думка-то чоловік заробив… А чоловік-дохлий валяється… Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала, та з тим і додому пішла.- Знову чоловік провів по лобові рукою, знову промочив язиком смажні уста.

Товариство заметушилося, почало шептатись… Де-кілько срібляків упало коло чоловіка, на сіряк.

–  Нащо се?
– спитався той.

–  Візьміть, дядьку; на ліки буде.

–  Спасибі вам!

Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося - мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати, підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання чобіт.

–  От, і наші ідуть, - сказав чоловік.

Гомін наближався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце Петрове, коли він зачув той гомін. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік; як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну ко-шевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.

–  Що, Пилипе, не краще тобі?-спитав він недужого.

Ще знайоміше здався той голос ІПетрові: він чув десь його, та не пригадає де.

Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей; очі їх стрілися.

–  Жук!
– скрикнув Петро.

–  Петре!
– придавив Жук - і кинулись один одного обнімати, цілувати.

Рибалки, витріщившись, дивувалися, що панич так обнімається та виціловується з їх чорним товаришем.

–  Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадане!
– казав Петро.

–  Отак, як бач. Рибу ловимо.

–  Братця!-гукнув Петро до своїх.-Мій давній товариш - Жук.

Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив і їх з своїм товариством.

Незабаром заблищало огнище коло куреня, захитався казан на триніжку: варилося снідання. Рибалки і студенти, як рідні брати, перемішалися між собою, - посідали кружком недалеко від багаття - і почали балакати. Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті одказували, і розказували. Жук з Петром одрізнились геть осторонь і вели між собою розмову.