Так у дев'ятнадцять років Рене Кугут став Чорним Аспідом, досягши вершини мрій.

Перші три місяці він перебував у стані ейфорії: інспектував нову вотчину, віддавав накази й розпорядження, особисто стежив за зміною облицювальної плитки на стінах з білої на чорну, позував орденському живописцеві для офіційного портрета й купався в славі. В дитинстві Рене обожнював балади про ратні подвиги Губерта Раптового. Герцог був одним із його улюблених героїв минулого, поряд з великим магом Нихоном Сивочолом і шляхетним розбійником Робертіно Каптурі. Але перевагу юний Рене незмінно віддавав герцогові. І ось він – спадкоємець справи Губерта, господар заснованого герцогом Майорату! Ха, бачила б його зараз пихата Вероніка! Либонь, гірко пожалкувала б про свій поквапливний вибір! Нічого, нехай страждає. Він знайде собі іншу – вродливішу, піднесенішу і в десять разів прекраснішу!

Світ, уявляючись чорно-білою гральною дошкою, лежав біля ніг. Лише вечорами щеміло серце й накочувалася чорна (а яка ж іще?!) меланхолія – він не міг до кінця забути Вероніку. Образ дівчини вивітрився з пам'яті, але дрібна гостра скалка роз'ятрювала груди, заважаючи заснути. В одну з таких ночей, задрімавши над ранок, він побачив дивний сон. Комірка з трьома бабусями та пряжею, двоколірні нитки, дива ззовні; далі – скрипторій, завалений фоліантами стіл, полум'я свічки, чиєсь обличчя, схилене над книгою…

На цьому сон обірвався.

Вранці Рене кинувся до «Максим» Хендрика Землича. Ось воно! Двоколірна пряжа, чорно-білий Омфалос – основа сущого! Горбаневі перехопило подих. Він сподобився одкровення. Доторкнувся до найсокровенніших таємниць буття, викладених у трактаті двоєдиного магістра. Ось вона, нагорода переможцеві! Лицар марно намагався заснути вдень, ледве дочекався вечора, довго крутився на вугільно-чорних простирадлах, не в змозі задрімати – і врешті-решт ніяких нових одкровень не побачив.

Дивний сон повернувся за тиждень, коли Рене зовсім зневірився.

Потім видіння почали приходити частіше, настільки поглинувши юнака, що він і вдень рухався, як сомнамбула, марячи наяву. Ні, таємниці світобудови не розкрилися перед ним сяючою скарбницею. Замість таємниць Чорний Аспід ночами поринав у реальність: кипіння пристрастей і надій, одержимість і любов, страждання й розпач. Чуже життя розгорталося перед випадковим глядачем, помалу захоплюючи, перетворюючи на учасника подій. Рене відчував себе закоханим герцогом, кумиром, аристократом, глибоко самотньою людиною – і його коханою, Хендрикою Землич, чоловіком для всіх, окрім Губерта д'Естрем'єра.

Рене повірив відразу: авжеж, так і було. В основі Ордену лежав обман, привалений надгробною плитою легенд. І, найстрашніше: горбатий лицар закохався. Юнацьке захоплення гордовитою Веронікою переродилося в безоглядну і безнадійну пристрасть до жінки, що вмерла давним-давно.

Пристрасть породила ревнощі до суперника: до смерті.

Все-таки Рене був чаклуном. Нехай він не мав великої сили, зате був навдивовижу завзятий. Сни навіває Омфалос, святиня Ордену – це він зрозумів швидко. Хендрика там, всередині! – жінка, за яку він ладен поборотися хоч із покійним герцогом, хоч із Нижньою Мамою. Ув'язнена в темниці, Хендрика раз за разом кружляє по своєму життю: народжується, кохає, шукає, гине, упавши з балкона, і знову, і знову…

її треба врятувати.

Або хоча б убити власними руками, дати спокій.

Напевно, збоку Рене виглядав божевільним. Але це лише додавало йому поваги васалів. «На владику зійшла Темрява, – перешіптувалися вони між собою. – Він прозріває незриме, спілкується з душами мертвих і говорить віщі слова!» Під віщими словами найчастіше розумівся роздратований наказ Аспіда принести гарячого вина і вийти геть.

Сни доводили Рене до божевілля. Омфалос мучив юнака, як гнилий зуб: біль ішов по колу, перетворюючи коло в розпечену спіраль, а лікар-пульпідор страждав від безсилля – його знання Високої Науки виявилися марними. Дивися, відчувай, переживай – але не втручайся. У розпачі він почав пити зілля, що робить сон вільним від будь-яких видінь; завзято взявся до справ Майорату, розпочав ремонт Цитаделі, збирання запасів продовольства на випадок облоги, оглянув зуби всіх соратників і вилікував кожного, хто потребував допомоги. Авторитет його виріс до небес: за свідченнями вилікуваних, що відчули фінальний відкат-імпульс болю, Аспід явив їм квінтесенцію зла.

Але все дарма.

Крепундія билася на шиї другим серцем. Поспішала насолодитися биттям, перш ніж замовкнути. Був тому провиною сам Рене з його любовною лихоманкою, чи щось інше – але круговорот буття-привида всередині медальйона з'їхав з уторованої колії. Заморожений, зациклений час зрушив з місця, втрачаючи хвилину за хвилиною. Виток за витком Хендрика Землич наближалася до смерті, відстроченої невідомим чарівником.

І Рене Кугут прийняв рішення.

CAPUT XXIII
«Ось і день минув, ось і рік, і ще більш – час збирать імена та каміння…»

Горбань замовк. Якусь хвилину Конрад вслуховувався в передсвітанкову тишу. Далекий хор жаб та дзвін комарні лише підкреслювали безмовність, що оточила людей. Далі барон помітив, що профос напружено втупився кудись за спину гросмейстера. Вицвіла сутінь розпадалася на тіні-обманки, після безсонної ночі мерехтіло в очах. Не втямиш, що криється в сутіні: дерево? Стовп? Дрейгур? Людина? Привид?!

Фон Шмуц кліпнув і побачив.

Спершись на стовбур самотньої вільхи, за двадцять кроків від веранди стояла Марія Форзац. Біля ніг жінки мармуровим сфінксом застиг Лю. Собака не ворушився.