Тому скажемо «давно» – не помилимося.

Жив-був Климент Болиголов, бойовий маг по найму. Маг він був посередній, з маною хирлявою, зубчастою на гребенях, – але Нихон Сивочол такий один, а чесній шушвалі теж щось їсти треба. Тинявся Климент по землі туди-сюди, ніякими заробітками не гребував. Тут дівицю-упирицю в домовину навіки зажене, на прохання бідолашних сусідів, там зеленого змія-погубителя в сулію зажене та смолою пробку заллє. Відлежиться, рани залікує, гонорар проп'є-програє, бо дуже був охочий до азартних ігор – і знову ходить, замовлення шукає. Іншого разу село від розбою захистить і плату семерицею візьме, а часом разом із розбійниками бойовитих селян стримує, якщо ті беруться за списи. Розбійники в багатих добра накрали, хочуть бідним роздати, а бідняки пручаються, зброю на благодійників гострять.

Крутись, як знаєш, слуго всіх панів!

Якось замовили Климентові сектанти-язичники із Червоних Тіпунів знищити злу відьму. Спасу від вражини не було: корови від її підступів кривавими слізьми доїлися, у дітей бородавки, у наречених дівоча честь сама собою перед весіллям зникає. Ганьба, виходить і збитки. Іди, вельмишановний пане, рятуй народ! А народ потім розрахується.

– Ліцензована? – діловито запитав Климент Болиголов, бо прямий конфлікт із владою до його планів не входив.

– Нє! Де там! – хором відповіли язичники. – Самовільна.

– З освітою? – уточнив Климент.

– Дурепа дурепою! – завили язичники.

І пояснили:

– Але ж і злюща – страх!

– Склад злочину?

– На лице, добродію ти наш! – і лице показали.

– Десять подвійних бінарів! – загадав Климент. – Якщо злюща, менше не візьму…

Зійшлися на шести.

Дім відьми, чи пак її фортеця, виявився старезною халупою. Двері вилетіли, як то кажуть, з півкопняка. В оболонці захисного сяйва Климент Болиголов ступив на ворожу територію, спіткнувся в сінях об розсохле корито, вилаявся й увірвався до світлиці. На далеких пагорбах за вікнами ридали від захвату замовники, смакуючи кінець свого лиха.

– Де відьма? – суворо поцікавився маг у заплаканого дівчиська, що скулилося в кутку. – Де зла?

– Н-не бий, д-дядечку! – відповіло дівчисько, ховаючи обличчя в коліна. – Я більше не б-б-буду!..

Ні, Климент Болиголов не був аж надто доброю людиною. Але й надто лихим не був. Він дивився на дівчисько, мимоволі зчитуючи мана-фактуру, і все розумів без слів. Стара відьма підібрала сирітку. Помітила дар, взялася готувати молоду зміну. А до кінця вивчити не встигла: померла, немічна. Мани в сирітки виявилося досить: не як для відьми – для мага! – вмінь обмаль, а з розумом то й геть біда. Почала пробувати бабину науку, та й допробувалась. Били дівчисько щиро, не жаліючи кулаків. Зовсім убити побоялися: щоб не стала нічною ламією… От і розщедрилися на правильну страту – йди, Клименте, губи, Клименте!

– Підеш із мною? – запитав бойовий маг, дивуючись самому собі. Кірка глибоко всередині відшаровувалася болісно й незвично. – Май на увазі, я волоцюга. Домівки рідної немає і не передбачається…

– Д-дядечку! – з худих колін вистромилося опухле від сліз личко. – Н-ноги митиму… вод-ду… п-питиму!..

Старості Тіпунів маг сказав, що відьму вбив. І в землю закопав. І напис написав, чудовими рунами. Як доказ тицьнув пальцем у відьму, якій подарував плащ – старенький, з дірками, але ще теплий. Закопав-написав, потім викопав і від вас, чесних селян, забираю, щоб уночі спали спокійно. Ти мене зрозумів, старосто? Староста зрозумів. Ти мене добре зрозумів? Староста зрозумів добре, бінари відрахував і пішов із присмирілими язичниками назад у Тіпуни: святкувати перемогу.

Дуже вже цього року самогон міцний удався.

Дівчисько звали Марією. Тягалася вона за Климентом собачкою, пралаштопала, терпіла холод і голод, була невибаглива та ощадлива. Пристрасть до ігор пробачала, лайку зносила мовчки, рани благодійника лікувала зіллям і листком подорожника. А бувало й поб'є – слова впоперек не мовила. Маг і отямитися не встиг, як звик. А на одному привалі, під одним плащем, стареньким, але цілком теплим… Діло молоде, самі розумієте. Для дівчиська, мабуть, надто молоде вийшло, для Болиголова – умовно-молоде, бо воно, знаєте, сивина в бороду. Але злагодилося. Женитися, щоправда, він не хотів, а вона не вимагала.

За півроку взявся Климент учити Марію. Чого? – бойової магії. Більше він нічого до пуття не вмів. Отоді й довідався, що дівчисько – діббук.

Підсадна качка.

Мана-фактура, хоч у три шари її читай, таких відомостей не дає. Життя похідне, пліч-о-пліч, якщо діббук назовні буром не лізе, теж нічого нового не відкриє. Зате при навчанні Високої Науки, і не по-відьомськи, корінцями-амулетами-замовляннями, а за канонами теормага…

Довелося Климентові освіжити напівзабуті відомості про комплексну психотику.

Діббук, інакше психо-близнюк, на жаргоні «ліпило» – блудна душа, що застрягла між ярусами Нижньої Мами і Найвищими Емпіреями. Туди не прийняли, відтіля викинули, а тому бідолаха неприкаяна. У пошуках притулку діббук норовить підселитися в людське тіло, але ховається й назовні лізе рідко, на відміну від активних духів, які крутять одержимими, як хочуть. У випадку Марії діббуком виявилася душа маленької дівчинки – Климент на око давав їй не більше чотирьох-п'яти років, і в цьому віці розум діббука застряг, очевидно, назавжди. Довірлива й тупувата, підсадка поводилася тихо, безневинно, але недоліток є недоліток. Цим і пояснювалося лихо в Тіпунах: коли діббук вибирався назовні, перехоплюючи керування, відьомські дії робилися небезпечними – не в силу злого наміру, а подібно смолоскипу в руках нетями.