– Дозвольте підкурити, мадам!
– З ідіотським ентузіазмом звертається диригент до темряви.

Ертебіз навшпиньки, вимахуючи руками, зникає в темряві глибин сцени, у напрямку вогника цигарки і звуків поневоленої істерики. Повертається з вогником до своєї світлової плями. Лягає на живіт і протягує диригентові цигарку, що тліє. Диригент лізе назустріч по головах музикантів - чути глухі зойки і жалібні стогони струн, - дотягується паличкою до цигарки. Руки тремтять від напруги, і він довго не може влучити кінчиком палички у вогник.

Публіка в перших рядах партеру (лише декілька чоловік, увесь партер - порожній) починає кахиканням та шарудінням висловлювати занепокоєння і демонструвати нудьгу.

Врешті диригентова паличка спалахує і від неї тягнеться смуга запахущого диму. Ертебіз витирає піт з обличчя. Диригент, зновуж таки по головах музикантів, повертається на своє місце. Ертебіз робить останню затяжку і кидає недопалок до оркестрової ями. Жіночий зойк.

– Мадам, я пропоную вам цілу і недоторкану цигарку замість тієї, що витліла через недолугість нашого диригента! Чудовий ситний недоторканий джойнт! Від себе відриваю!

– Йди до дупи!
– з ваганням у голосі відказує жіночий голос.

Ертебіз знизує плечима і раптом влучно кидає косяком у перші ряди партеру. Звідтам чується гуркіт крісел, шарудіння, шаркання, матюкання, вовтуження - звуки, схожі на ті, що протягом ночі відтворювалися на сцені.

– Кінець першої дії! Всі - в дупу!
– репетує диригент.

– А всі вже і так в дупі.
– кидає Ертебіз.

Світло зникає.

Найважчим Еліці здавався прорив у фойє, але дві опасисті корови у бюстгальтерах і панталонах навіть не коливнулися їй назустріч, і відстань до гардеробу у порожньому фойє вона подолала вмить.

На стійці сиділа, астматично дихаючи, величезна ропуха кольору нездорової старечої шкіри. Еля перестрибнула через бар’єр до вішаків, швидко розшукала свій одяг і лин у ла, наче раптова травнева злива, до виходу - повз незворушну жабу, яка провела Елю позбавленими будь-якого виразу очима. А може, вона дивилася на мертву фіолетову грудку покинутого Елікою на підлозі плаща, і за мить до апоплексичного удару ця пляма ввижалася їй райським болотом - останнім притулком знедолених ропух під пахвою Єдиного Жаб’ячого Бога…

Куфайки п’яно верещали в брутальних обіймах тілогрійців, ватяник залицявся до напівнепритомно го куфайця, гадаючи, що сміттєвий контейнер є цілком прийнятною ширмою від агресивної уваги сіро-похмуро-драглистої маси, котра виблискувала серед криги й снігу скельцями протигазів і скафандрів та з глухим стукотом зіштовхувалася шоломами, випаровуючи сивушний дух.

«Твоє волосся немов пруття, твої думки - біла крейда… Одного разу я не прокинувсь, через те, що я висів, о Африко! Моя тінь на твоєму березі, я танцюю реггі на брудному снігу…»

Еліне вікно було темним і мертвим, а довкола мерехкотіло новорічне ялинкове монпансьє, і Еля на мить відчула себе сиротою з якоїсь андерсенівської різдвяної історії. Вікно Кліфа ніжно світилося жовтим, немов червневе сонце на линві вечірнього небокраю.

Еля подумала, що такий нестримний цілеспрямований потяг відчувають усілякі зомбі з фільмів жахів або сірникове пуделко під впливом телекінезу… Не замислюючись далі ані на мить, не вагаючись, і раптово зігрівшись, Еля щосили потягла обмерзлі антикварні двері під’їзду і зайшла до будинку.

Квартира мала бути останньою на останньому поверсі і єдиною на передгорищній сходовій клітці.

Проте Еля машинально звела погляд на список мешканців, схожий на жовклі кістяні клавіші допотопного піаніно, і прочитала проти номера останньої квартири: 31 - Берковіч Є. Д.

Подолавши декілька величезних - підсвітлених крізь каламутні переплетені вікна святково-сніжною ніччю - прольотів, - а в кожному стародавньому будинку ці зачовгані і стерті, мов пергамент фоліанта, девонські сходи - не просто сходи, а справжнісінькі Staіrway to Heaven, - Еля присіла перекурити. І це аж ніяк не було спробою прокинутися, осмислити, повернути назад чи вигадати першу фразу, - це був звичайнісінький буденний перекур.

На пошарпаних дверях Кліфової квартири не було цифр, а дверний дзвоник являв собою розкудлане кубельце обірваних і пошматованих дротів, схоже на Еліну нервову систему. Еля постукала в двері.

Дубль раз.

Еля відхилилася від дверей, що прочинялися назовні: в одвірку - надзвичайно статурний, у глибоко вирізаній розтягнутій яскраво-жовтій майці та широких строкатих шортах, босий - стояв Кліф і каламутно дивився на неї. «Ти хто?» - обважнілим язиком без найменшого акценту спитав він, дихнувши алкоголем. Еля мовчки рвучко розвернулася і побігла геть, перестрибуючи через дві сходинки. Важкі парадні двері грюкнули за нею.