Біля театру, у яскравому калейдоскопі снігових полисків, товклася купа знайомих, ретельно утрамбовуючи в сніг конфетті, недопалки, використані хлопавки, шампанові корки, мандаринову шкірку, насіннєве лушпиння, цукеркові обгортки, театральні буклети й розірвані квитки, риб’ячу луску та пачки з-під цигарок.

З багатьма знайомими Еля віталася, багато хто гукав до неї здалека, хтось чмокав у щічку, когось вона побіжно обіймала зі штучною рефлекторною щирістю… важко було зосередитись, тим більше, що Еля майже ніколи не чула того, що казала й зрідка сприймала синтаксично те, що кажуть їй.

– О! Елічко! Яка ти розумничка що прийшла!

Ходім, я тебе познайомлю з Говардом Стерном!
– Волав Жюс, прудко проштовхуючись до театрального входу з Елікою в оберемку.

– Справжнім?!
– Здивувалася (не сказати б спрутеніла) Еля.

– Звісно, ні!
– Поблажливо всміхався до вартових-білетерок Жюс.

– Тю! Навіщо мені несправжній!
– Випручалася Еля вже у фойє.

– Ну тоді гайда до бухвету бахнем коньячку. Я тебе з акторами познайомлю.
– Легко погодився Жюс, намагаючись позбавити Елю дублянки.

Еля дуже не любила залишати свої одежі по усіляких гардеробах: вона почувалася прикутою до свого одягу й до неодмінно-майбутньої ситуації апофеозу вилучення його з гардеробу, коли - з одного боку - вона просто не вміла видиратися з живоплоту ніг у добіганні кінця вистави чи концерту (вона просто не могла не віддячити за дійство), а - з іншого боку - вона просто не вміла штовхатися у черзі: мозок починав підступно вар’ювати, й доводилося перечікувати усіх: від найагресивніших рогулів і найнаполегливіших пань, обладнаних дуже коштовними штучними атрибутами жіночої краси, до настирливих засмиканих квочок, роздратованих незграбністю тюхтія-чоловіка та байдужістю до Прекрасного дебіла-сина пубертатного віку.

Цього разу Еля покладала надії на Жюса, але з’ясувалося, що геть усі, хто цього вечора потрапив до середини театру, мали без жодних заперечень залишити в гардеробі не лише пальта, шуби й дублянки, а й увесь верхній одяг: на вході до зали всім видавали фіолетові плащі зі штучного шовку.

Еля відчула як її охоплює параноїдальна паніка: комфортно вона могла почуватися лише тоді, коли усі її речі перебували в зоні простягнутої руки і не далі!

Еля запхала в трусики поданий Жюсом гардеробний жетон з номером 373, і вони подалися до буфету. Озиратися на рогулів, наполегливих пань та засмиканих квочок з родинами, що гротескно корчилися у процесі роздягання (зосереджені, забембані, поквапливі, або ж навпаки - хтиво, потворно прокволі) у Елі не виникло найменшого бажання. На відміну від брутального Жюса.

Віщі сни - приборкана неймовірність. Сновидіння - готове кіно. Подорожі в снобаченні - вихід. Коли б не «грізне, темне, волохате ВОНО». Закатоване підсвідоме за лаштунками чужинських традицій.

Ніч безсоння - звичайний антракт. Серед канапок мародерствує киця. Нічні метелики падають в чай, у томатний сік, в мартіні з грейпфрутовим соком… Оперний театр спорожнів, віртуальна крейза верещить:»Банзай!». Тим, хто свідомо затримався, постскриптум вилізе боком. Блима червоне око лямпочки над дверима партеру… Заспана білетерка з буддистським шепотуном. Дає останній дзвоник - його шепіт - лунка химера - гасить в перших рядах кілька вогників цигарок…

Поблизу рампи в повній темряві чути звуки пересування меблів. На мить спалах запальнички вихоплює скуйовджені сталки волосся біля блідої, наче вогка крейда, скроні; заплакані очі; щоку в патьоках змішаного зі сльозами гриму понад цигаркою…

Зно ву - гур кіт, схлипування, шаркання, сякання, шмар кання, плямкання, притамовані стогони, зітхання…

В окрайці рампи зненацька масний, проте надзвичайно холодний мефістофельський бас промовляє:

– Вона гадає, їй це допоможе!

Зелений промінь освітлює миршавого неохайного юнака в гіповому шматті.

– Вона гадає, пересування меблів розрадить її істерику!

Хлопець ліпить ідіотську мармизу і напружено по-гуімпленівськи шкіриться.

– Стули пельку, Ертебізе!
– Чується з глибин сцени дуже втомлений, глухувато-хрипкий жіночий голос. І потому - знову грюкання, зітхання та інші подібні вияви поневоленої істерики.

Ертебіз - кожен його рух, жест, кожна гримаса, - все, особливо перекручені щодо змісту тексту інтонації, - підкреслено фальшиво, - озирається через плече:

– Вдала спроба себе опанувати!

В Ертебіза летить стілець. Той блискавично відхиляється, і стілець з тріском падає в темну оркестрову яму. Перші скрипки одразу озиваються какофонією різких істерично-високих звуків, серед яких і звуки тріскання струн.

– Гол!!!
– Тенором кричить диригент, спалахуючи у жовто-зелено-рожевому промені. На чере поподібному обличчі - геть божевільні очі. Він голо мозий. Вдягнений як кришнаїт. У кістлявих пальцях - замість батути - запахуща паличка.