Комп’ютер, як ревнивий гомосек, рідко випускав Міхаеля Цинкеля зі своїх обіймів, тунелів та міфів.

Каву Міша Цинкель пив просто на робочому місці, не відриваючись від монітора. Коли він запалював цигарку, а на моніторі недороблений лаєр замінювався таємничими островами і королев ства ми, населеними некромантами, єдинорогами, гідрами та іншими войовничими магічними почварами, з’являлося відчуття огиди до своєї дружини (яка, попри те, що він ніколи не телефонував з роботи додому, цілий день чекала цього дзвінка, кружляла довкола апарата, стримуючи в собі нестерпне бажання подзвонити самій) і до своєї доньки (яка триста разів на день питала у мами «коли-и-и тато прийде з роботи», наражаючись на мамині роздратування та сльози ненависті, сльози безпорадної павукособаки).

Мішині мрії про ніжну, покірну і пристрасну, як мулатка, стриману і чутливу, мов японка, хижу, як негритянка і пишну, наче кустодіївська «руская баба», коханку, вилітали повз скроні Ірини Володимирівни отруєними стрілами просто у вікно. Зі швидкістю ядерних боєголівок. Губилися десь у параної та смогові місцевого неба, завчасно налаштовані на відсутність цілі, яку треба уразити. Влу - чи - ти…

Вру - чи - ти обрізаний скіпетр - мішені, яка здатна засмоктати тиранозавра і виплюнути назад його неушкоджений скелет.

– Через півгодини найбільша за останні десять років магнітна буря сягне свого піку, - сказала Ірина Володимирівна крізь повний рот висмоктаного чаєм лимону.

Гнесь дивився у вікно - на протилежному будинку висів величезний біґборд з кока-колою і сольним виступом Яловичої Вирізки «Я - твоя», що невиразно нагадував розчавлену пляшку кетчупа.

Міхаель ніяк не відреагував, бо саме піднімав шасі, себто був на тій межі зльоту, яка вже не залишає жодних сумнівів щодо перемоги.

– А особливо уважними треба бути Риболіям, Стрілорогам і Дівукам, - продовжувала колупати репліками Мішину потилицю Ірина Володимирівна.

– Ця ваша астролябія, чи астроблядія, чи як її там, - повна хуйня, Ірино Володимирівно, - озвався Гнесь, - я не вірю, що людині може, наприклад, поталанити сьогодні лише через те, що вона не належить до знаку Сракохряків, а завтра, приміром… ту саму людину заарештують просто у метро лише тому, що вона народилася під знаком Амбістоми… - Іро, будь ласка, зроби мені чаю, - раптом пролунав до Ірини Володимирівни Цинкель, а його очі були схожі в цю мить на щойновивержену сперму, - якщо вам не важко, - додав він, і лагідно посміхнувся в слід отруєній стрілі, що пройшла крізь шибу, мов кульова блискавка.

Гнесь озирнувся і з огидою подивився на Ірині вуха, наповнені кетчупом. Ірина Володимирівна раптом перетворилася на петарду (півроку безплідних чекань, півроку споглядання Мішиної спини, півроку!
– після тієї пиятики на Восьме березня, коли геть нетямущиий Цинкель поставив її раком між кошиком для сміття і офісним стільцем, і виїбав так, як це вміють лише обрізані євреї…). Петарда готова була вибухнути просто зараз, просто не дожувавши цитрини, просто в труси - лише смикни за мотузку тампакс… Але «дякую» Цинкель вимовив тим самим тоном, яким півроку тому блював на спину і зачіску Ірини Володимирівни, - і мельхіоровий кулон загойдався у гніві й розпачі.

____________________

Чимдуж лечу Узвозом, підхоплена каламутним потоком травневої зливи - стискаю у жмені кольорові скельця, - розбитий твій образ - що до крові впиваються у лінію життя та Венерин горб. Моя рука схожа на розібраний допитливими дітлахами калейдоскоп. Серце на гойдалці.

З боків проносяться фіранкові поезії прочинених щиро назустріч травневим хмарам шибок. Ця вулиця - немов прадавній фоліант, - гортаю похапцем стіни будинків й брам. В долонях дахів - падучі зірки неначе вервиця. Вночі. А удень - погляди звідусіль, ніби мухи на голках…