Вона зайшла на пошту, жестом попросила бланк і написала текст телеграми: «У мене все добре дзвонити поки не буду телефон зламався». Віддала папірець здивованій жінці за стойкою, заплатила за кожне слово й знову вийшла на вулицю.

Виходить, тепер вона перша учениця.

Не дивно, що Павленко так почервоніла. Але Саша знову віддала б улюблену помаду – та що помаду… Що завгодно віддала б за те, щоб Павленко поставили перед усіма, назвали найкращою ученицею – хоч і зі скромними здібностями – і заборонили говорити. А вона, Саша, пішла б разом з усіма на фізкультуру – обговорювати небувалу подію, розповідати про неї ДеДе, зіграти в м’яча й валятися на горі матів…

Чого вона повинна мовчати? Чого вона таким чином може навчитися? Які такі «намітилися процеси»?!

Спочатку вона хотіла прогуляти й філософію, але потім раптом злякалася пропустити щось важливе. В її зошиті з конспектами все так красиво, логічно вибудовувалося, шкода залишати пробіл на місці Платона; вона пішла.

На загальних лекціях групи «А» і «Б» сиділи впереміш. З одного боку від Саші сів, як завжди, Костя, з другого прилаштувалася Оксана.

– Поздоровляю, – шепнула на вухо.

Саша підняла брови.

«Світ ідей (ейдосів) існує поза часом і простором. У цьому світі є певна ієрархія, на вершині якої стоїть ідея Блага…»

– Кравець тебе так розхвалював… – бубоніла Оксана. – Каже, в нашій групі всім до тебе далеко…

Саша зітхнула.

«У міфі про печеру Благо зображується як Сонце, ідеї символізуються тими істотами та предметами, які проходять перед печерою, а сама печера – образ матеріального світу з його ілюзіями…»

– А самі предмети – це тіні ідей? – запитав Костя вголос. – Проекції?

Філософиня почала пояснювати. Саша відвернулася – і встигла піймати погляд Лізи Павленко, кинутий з іншого краю аудиторії.

– Насправді це розв’язок проблеми. Якщо Самовій заткнеться, в нашій кімнаті хоч якось можна буде жити.

Саша мовчала. Ліза не могла заспокоїтися, походжала між ліжками в трусах і майці, піднімала щось з підлоги й знову впускала, скрипіла дверцями шафи й рилася у своїй валізі.

– Ти ж хотіла найняти квартиру, – неприязно нагадала Оксана. – І звалити звідси.

– І звалю… Нема коли цим зайнятися. Звалю, не переживай.

– А я не переживаю.

– От і не переживай!

Оксана була з тих, кого чужа винятковість, хоч найменша, змушує шукати дружби з її носієм. Ліза була з тих, хто сам претендує на винятковість й ображається, опинившись у другому ешелоні.

Саша могла б сказати: нема чому заздрити й нема чого злитися. Ти ж сама казала, що це не навчання й не наука, а шарлатанство, гіпноз, психоз або й щось іще гірше. То чим же мені пишатися: успіхами в психозі?!

Але Саша мовчала. Єдина її спроба заговорити – увечері, з Костею, через забудькуватість – закінчилася муканням та бризками слини. Саші соромно було згадувати цей епізод.

Ліза ширше розчинила вікно. Холодна вереснева ніч пахла вологою та пожухлою травою. Ліза закурила – демонстративно.

– Тебе ж просили не диміти, – сказала Оксана.

– Іди в дупу.

Саша заплющила очі.

Безглузді фрази проверталися в мозку, мов гусениці танка. Саша читала двадцятий параграф; ішов другий тиждень її мовчання, і їй здавалося, що навколишній світ повільно поринає в тишу.

Вона відчувала себе дирижаблем, повним мильних бульбашок. Бульбашки – її непромовлені слова – піднімались до горла й лізли назовні, нависали на язиці, наче невмілі стрибуни на трампліні. І лопалися, лишаючи гіркий присмак. Жодне слово не було таке міцне, щоб подолати бар’єр, вирватися й полетіти.

«Ваші слова – полова, сміття…» Кравець мав рацію, розуміла Саша. Слова не мали значення. Погляд, інтонація, голос – усі ці тоненькі ниточки, спрямовані в космос антенки повідомляли навколишніх про байдужість чи про співчуття, про спокій, нервозність, любов… Не слова. Але без слів було важче.

Вона читала нісенітницю, вона вивчала напам’ять абракадабру. Безуспішно: це була Сізіфова праця, розпачливі зусилля Данаїд. Холодні вересневі дні змінилися бабиним літом, Ліза Павленко так і не знайшла собі квартири. Курила вона не менше, одначе Саша встигла притерпітися до вічного запаху диму. З філософії завдали написати реферат; Саша вибрала Платона й пішла в бібліотеку, навіщось прихопивши з собою «Текстовий модуль». У маленькому, тісному, заставленому шафами залі заборонено було голосно розмовляти, Саші це підходило: ніде вона не відчувала свою німоту так гостро, як у гамірному натовпі.