По кімнаті гуляв вітер, стукала рама; трясучись і цокаючи зубами, Саша закрила вікно. Її тіпало, хотілося зігрітися, але гарячу воду знову вимкнули, а йти заварювати чай на кухню, де всім так весело, Саша не наважувалась.

Оксана не ворушилася, з головою закутана в ковдру. Ти ж не спиш, хотіла сказати Саша. Ти просто заховалася, вичікуєш, чим усе закінчиться. Ти молодець, завтра скажеш з чистими очима, що нічого не знаєш, не пам’ятаєш, спала солодким сном…

Слова підступили до горла й раптом, не стримавшись, хлинули назовні. Саша, зігнувшись, упала на нечистий лінолеум і, закашлявшись, вивергла з себе рештки вечері – і пригорщу тьмяних золотих монет.

Тієї ночі бабине літо скінчилося, наче від удару молотком, і настала холодна вітряна осінь. Вікна й кватирки тепер були закриті наглухо, але зі щілин тягло, від протягів гойдалася лампа під стелею, і вітер завивав під дверима, як у димарі.

Оксана випросила в комендантші два рулончики паперу для заклеювання вікон і моток поролону, схожий на спрута з в’ялими жовтуватими кінцівками. Поки Саша, розпанахавши «спрута», запихала поролон у щілини навколо рами, метка Оксана встигла роздобути борошна й зварити густий клейстер, схожий на сірі шмарклі з запахом киселю. Пензликів не було, Саша здогадалася відрізати шматочок поролону і з його допомогою намазувати клейстером паперові стрічечки; вони тоді втрачали святковий білий колір і крохмальну щільність, обм’якали, ставали липкі й податливі. Стають такі, як ми, думала Саша, заклеюючи вікно.

– Кватирку залиши, – веліла Оксана. – Провітрювати будемо.

Саша помацала холодну батарею. Опалювальний сезон обіцяли почати ще не скоро.

…Уночі вона довго збирала монети, що розкотилися по всій кімнаті. Витерла ганчіркою підлогу, а вранці ще її й помила. Монети, кинувши в першу-ліпшу поліетиленову торбинку, сховала у валізу під ліжком. Ліза дві перші пари провалялася в ліжку, але спеціальності пропустити не наважилася.

Конец ознакомительного фрагмента.