Шрифт:
– Дощі, – сказала Саша.
– Ну, не назавжди. Зрештою, там і в дощ добре. Там є такі навіси… Під ними можна палити багаття, смажити шашлики…
– Мамо, – сказала Саша, ніби стрибаючи в крижану воду. – Я вступила в інститут. В Інститут спеціальних технологій міста… міста Торпи.
Мама обернулася. Дві шпильки стирчали у неї з рота, мов тоненькі вампірячі ікла.
– Я вже вступила, – повторила Саша. – Раз із універом так вийшло… Ну, я провчуся в Торпі рік. А потім, можливо, переведусь.
Про переведення вона вигадала щойно, дивлячись у почорнілі, округлені мамині очі.
– Якого міста? – мама виплюнула шпильки.
– Торпа.
– Де це?
– Недалеко, – збрехала Саша. – Там гуртожиток надають безкоштовно. І ще стипендія.
– Інститут… чого?
– Спеціальних технологій.
– Яких технологій! Ти ж гуманітарій!
– Спеціальних… Мамо, ну це ж нормальний, пристойний виш. Не столичний, так. Провінційний. Але там…
Саша затнулася. Мама дивилася на неї, як могла б дивитися мураха на охоплений полум’ям мурашник.
– Сашо, скажи, що ти пожартувала.
Саша вийняла з кишені рудуватий папірець, надрукований типографським способом, колись покороблений од дощів та сліз, але ретельно випрасуваний праскою. Мама пробігла його очима. Подивилася знову на Сашу.
– Послухай, тут дата – червень… Звідки він у тебе?
– Одержала по пошті.
– Коли?
Саша затримала подих. Брехати мамі отак в очі – справа нелегка, без звички не вдається.
– Кілька днів тому.
– Сашо, ти брешеш!
– Мамо, це справжній документ! Я вступила! В інститут! І я там навчатимуся! – у Саші тремтів голос. – Так треба, розумієш?
– Розумію, – мама обіперлася об край стола. – Я розумію. Ти ревнуєш. Ти – доросла дівчина – поводишся, як… як розпещена, погана дитина. Відколи… Не можеш мені пробачити, так? Не можеш пробачити і влаштовуєш демонстрації?
– Ні! – Саша захлинулася. – Він тут ні при чому! Це просто… Ну… так вийшло, що я зробила. Я поїду до Торпи, і…
– Нікуди ти не поїдеш, – у маминому голосі хрускав лютневий лід. – Ти навчатимешся в нормальних умовах, у нормальному виші. Мені дуже шкода, що я виховала егоїстку, але більше ніякого екстриму я не допущу. Дякую за приємну розмову.
І вона знову відвернулася до дзеркала.
Через два дні холодних, скутих стосунків мама прийшла додому незвично весела, з рожевими «яблучками» на щоках. Виявилося, що в університеті відкрито добір на вечірнє відділення, і Сашу з її балами, можливо, візьмуть.
– А працюватимеш у нас на фірмі, – говорила мама, спритно розставляючи тарілки, розкладаючи картоплю з м’ясом. – Я домовилась. Удень працюватимеш, увечері пари. Потім можна буде перевестися на денне. Напевно, можна. На другому курсі чи на третьому…
Саша мовчала.
– Завтра вранці треба буде підійти на кафедру. Кімната тридцять друга. Ти чуєш?
– Я поїду до Торпи, – промовила Саша ледь чутно. Над столом зависла мертва тиша.
– Сашо, – докірливо сказав Валентин. – Ну навіщо ти так?
Рятуючись, Саша встала з-за стола. Залишивши незайманою свою порцію, пішла в кімнату, залізла під ковдру й вдала, що спить. Мама й Валентин говорили голосно, крізь стіни й крізь ковдру до Саші долинали уривки фраз.
– Заспокойся, – говорив Валентин. – Та заспокойся ти! Самостійність…
– Вона неповнолітня!
– Вони дорослішають… їм хочеться… зрештою, це ж не край світу…
Голоси поступово стихали – напруга спадала. Саша заплющила очі. Все складається якнайкраще: мамі й Валентину зручно буде залишитись у квартирі вдвох. Зараз вони поговорять-поговорять, та й відпустять Сашу до невідомої Торпи, де її чекає казна-що…
Її роздирало надвоє. Якщо мама погодиться легко – Саша образиться навіки. Якщо ж мама стане стіною… а так воно, схоже, й буде…
Ні, не буде. Ось уже на кухні сміються. Домовилися. П’ють чай. Вирішили: у дівчинки своя доля, вона самостійна, нехай їде хоч до чорта в зуби! Задоволені. Ось ми які прогресивні. А що? Безліч школярів отак їдуть з дому через літо після випуску. Назустріч дорослому життю… В гуртожиток…
Саша стягла з лиця ковдру. За вікном, за щільно запнутими шторами, досі було світло. Восьма година. Пів на дев’яту. Серпень. До початку занять лишилося три тижні.
У двері Сашиної кімнати неголосно стукнули.
– Це я, – сказав Валентин. – Поговоримо?
Вони знайшли місто Торпу в атласі автомобільних доріг. Прозорий кружечок на карті, саме в тому місці, де аркуш потерся на згині.
– Місто, – гмикнув Валентин. – Скоріше, селище міського типу. Ну який там може бути інститут?