Четвертий тиждень місто у облозі.

...Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.

Тріщіть і стогнуть, валяться дерева.

Там і село за лісом — Пушкареве.

Рубають, кляті, Пушкарівський ліс!

Старі дуби і парость молоду —

аби сьогодні, а вперед не дбають —

рубають криво, косо, без ладу,—

аж так і видно: не своє рубають.

Що день, що ніч,— рубають, аж гуде.

Із валу видно — звозять до дороги.

Та ще й підстрелять зайця де-не-де,

та ще й ведмедя викурять з барлоги.

Сто років ріс. І ще сто років ріс.

Полковнику! Це ж треба провалитись,

щоб так оце стояти і дивитись!..

Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.

Пушкар —нічого. Глянув — і нічого.

Спокійні очі. Сива голова.

Шорстка кирея кольору нічного.

Дивився.

Думав.

— Швидше б та трава!

...Вночі над валом палахтить заграва.

І попіл пахне долею Триліс.

Як дикий звір, обкладена Полтава.

Горять багаття — Пушкарівський ліс.

Горять багаття. Панство смажить вепра.

Десь доп’яли старого сікача.

Сидять, неначе виходці із пекла,

усі пани полтавського ключа.

У тих снігах, у тому палахтінні,

заслухані у власну маячню,

сидять, як хижі сатанинські тіні,

у пурпурових відблисках вогню.

І тільки цвинтар чорними хрестами

із ночі підступає до багать.

І вихолка ніяк не перестане,

як привиди, у потьму одбігать...

Оскільки ж мир,

стріляти нам не можна.

Лесько тупцює, сильно перемерз.

У труби грають. Наволоч вельможна

сама з собою танчить полонез.

Мовляв, їм добре. Козакам в досаду.

Ось почекай, мазурку ще утнуть.

Ми видержим. Хай танчать до упаду

Вони стріляти першими почнуть.

...Стоять вельможні. Діло затяжне.

Здається, так стоятимуть довіку.

Лесько сміється: — Голод підіжме

чкурнуть, як чорт від кукуріку.

От хто веселий, так оцей Лесько.

Біда йому для смутку не причина.

Бо як приніс на світ його бузько,

то так і виріс наймитом хлопчина.

Так присутяжив змалку його чмир,

так остогидли стусани і кпини,—

а тут війна. А це ж таки не мир.

В чмира табун, а у Леська — й шкапини.

Вдовиний син, замріяна душа,—

вже сотня їхня вийшла із Опішні,

а він біжить за ними, як лоша,

і гірко думи думає невтішні,—

що як же так, в похід йому пора,

сімнадцять літ, а він сидіти буде?!

Якби коня позичити в чмира,

а шаблю він і в битві роздобуде!

...Його піймав хазяїн у степу.

З чужою в суд приведений конякою,

він пояснив, що квапився в похід,

отож не встиг чмиру сказати «дякую».

Подумав суд і розсудив їх так:

що він же вкрав не гроші, не з городу.

Іде війна. А що ж то за козак,

котрий коня не має для походу?

Що він чмиру ніяка ж не рідня,

а все життя старається, гарує.

Не доробився до свого коня,

то хай йому хазяїн подарує.

Отож тепер, він хлопець при коні.

Хоробрий хлопець, не якась .там хлипавка.

...Лесько сказав: — Хіба це голод? Ні.

Це просто піст. На те ж воно й пилипівка.

...А дні ідуть. Удавнилась облога.

Вже навіть звикли. Йдеться до Різдва.

З усіх боків одрізана дорога,—

Полтавонько, ти все-таки жива?

Вже навіть хтось пішов на вечорниці,

об землю вдарив лиха того шмат.

Дівки собі стоять біля криниці,

а парубки стоять біля дівчат.

Грицькова мати доживає віку.

Отаман Гук гукає на валу.

Шинкарка Таця сіла на публіку,

за блудодійство врізано полу.

В неділю був базар.

Вже чим там торгували,

але ж таки — в неділю був базар.

Баби на гурт дві качки продавали.

Хто виніс мак, хто рибу, хто узвар.