калиною годує омелюхів,

отих жовтеньких стомлених пташок.

Лиш час від часу прогучать копита.

А там до хати й стежка не пробита.

Біліє сніг в лелечому гнізді,

і льоду вже намерзло півбадді.

Хоч би десь вийшла в церкву, поміж люди,

а то ж одна, ніколи і нікуди.

Сухотний кашель надриває груди.

Стоїть зима. Короткі сірі дні.

Вночі горять сторожові вогні.

Щодня, щомиті полк напоготові.

Іван мовчить.

Думки тепер тернові.

І лиш бринить, як болісна струна:

а як Маруся, як же там вона?

...Та як, нічого. Нарікати гріх.

Хіба я вже нещасніша за всіх?

Живе ж оно Ящиха Балаклійська.

А голосила ж років півтора.

А чоловік же не вернувся з війська,

живе ж вона, нічого, не вмира.

Отак і я, привикну, якось житиму.

Ніхто і не побачить, як тужитиму.

Та тільки ж я вдова не Блаклійська.

У неї муж не повернувся з війська.

Поліг, загинув, вбитий молодим.

Їй можна вічно плакати за ним.

Щаслива ти, Ящихо Кошова!

А я... Хто я? По кому я вдова?!

...Так і живу. Минаю, наче хмарка.

Вся облітаю, як осінній лист.

То мишеня майне із закамарка.

То дров підкине дядько Шибилист.

То ти розважиш тугу нещадиму.

То якось я і викреплю цю зиму.

Так, сплю не сплю, зіщулюсь на печі.

І виє пес на місяць уночі.

Іван узяв ту руку, мов крижину:

— Ходім зі мною, доленько, ходім.

Якби мені ти стала за дружину,

яка б то радість увійшла в мій дім!

Не повернула навіть голови.

Лише печальне око з-під брови.

Важка жалоба чорної коси,

і тільки тінь колишньої краси.

— Кого ти любиш, Іване?

Мене

чи свою пам’ять?

Красива я була, правда?

Схожа на свою матір.

Смілива я була, правда?

Схожа на свого батька.

Співуча я була, правда?

Схожа на свій народ.

А тепер моє обличчя зведене судомою болю.

Вмираю від сухот.

Сама від себе вже вмерла.

І ти це, Іване, знаєш.

Оце, що від мене лишилось,

то, власне, уже не я.

Ти любиш не цю, Іване.

Ти пам’ять свою кохаєш.

Щасливий будь нею, Іване.

Бо пам’ять завжди твоя.

— Я і тоді любив тебе до болю.

А вже тепер, Марусю, й поготів.

Дозволь мені лишитися з тобою.

Отак як є. Без змовин і сватів.

У церкву підем. Піп нас обвінчає.

Весілля справим. Пушкаря позвем.

Як не полюбиш, в мене вистачає

на двох любові. Якось проживем.

— Мене, Іване,—отаку понівечену?

Мене, Іване,—отаку гірку?

Хай бог пошле тобі хорошу дівчину,

ще будеш ти щасливий на віку.

На тому досить. І кінець розмові.

Не треба й говорити нам про те.

Моє життя — руйновище любові,

де вже ніякий цвіт не процвіте.

— Останній плід на Чураївськім вітті!

Оббив тебе такий жорстокий грім.

Хоч би була залишила на світі

дитиночку із голосом твоїм!

— Вже не залишу, долю змарнувала.

Вже не залишу, час мій підоспів.

Якби тепер, мабуть, я заспівала,

було б це вже хрипіння, а не спів.

Так і живу, без голосу, німа.

Пісень немає — і мене нема.

...Оце і все що є тепер у мене,

моя матусю, нене моя, нене! —

ота могила, на могилі хрест,

і на деревах білий ожелест.

Була у мене мати, наче бджілонька.

Тепер я тут лишилася сама.

Стоїть її холодная постілонька.

Все як було. А матері нема.

Це я убила, я! Її, хорошу.

Картай себе уже чи не картай.

Про що, Іване, я тебе попрошу,—

піди з могили сніг поодгортай.

Іде Іван. І знову повертає.

Думками сніг з могили одгортає.

Вороже військо... Цвинтар при дорозі…