Себе читаю у її очах.

Минають ночі думами, півснами...

І я минаю... і минають дні...

Вона мовчить і думає піснями.

І не минають лиш її пісні.

...Кінчався день. Сумна і тонкоброва

дивилася Марія з божника.

Вогонь горів, потріскували дрова,

шовкова стружка бігла з держака.

Кіт спину вигнув у тигрясту смужку,

помуркотів та й знов заліг у стружку.

І хаті знов не вистачило ока:

хтось десь промчав, а балка заглибока.

І тільки сніг посипався з гілляки.

— Агов, Іване, он уже поляки!

— От ми тут трохи і притрем їм роги.

А ви тут живете біля дороги,—

сказав Іван, підвівся із ослоника.

А дід собі стругає ополоника.

— Нікуди я, Іване, не поїду.

А там і Ворскла скресне в берегах.

Та й тим ляхам який пожиток з діда?

Живу тут, як закопаний в снігах.

— Дивіться, діду. То ж такі ватаги.

Ніде ж нікого, важите життям.

— З життям то так, то гра навпереваги.

Сюди-туди, не стямишся, — вже й там.

— Що ж, вибачайте.

— За що вибачати?

Мені що турок, що литвин, що лях.

...Над самим краєм пролетіла чата,

і кінь із балки вимчався на шлях.

Вже в небі й місяць вистромить рогульку,

і на порозі намерзає лід.

А дід запалить корінькову люльку

і довго ще дивитиметься вслід.

І довго-довго буде наслухати

оту раптову тишу хуторів.

Жар вигребе із печі, щоб до хати

на цей димок чужий хто не забрів.

Залив той жар. І виніс головешки.

А ти в кутку постоїш, кочерго.

Та так ото повештався, повештався,

то так воно ще й наче не того...

Степи і ніч. І хвища над степами.

Полтавський шлях сніги перемели,

Вороже військо ломиться у брами.

Глухі ворота. І мовчать вали.

Стоїть обоз по груди у заметах.

Вже встигли сани льодом обрости.

Терпи, Полтаво. Помолись за мертвих,—

передні коні в’їхали в хрести!

Полтава спить. А панство — чи не в гості.

Сахнувся кінь. То ями, то горбки.

Хрести, хрести...

І торохтять, мов кості,

на тих хрестах промерзлі рушники.

Січе хуртеча, гостра, ніби шклиста.

Піввійська вже не встоїть на ногах.

Стара тополя, чорна та безлиста,

ворон гойда на цвинтарі в снігах.

Пани кленуть у лютому безсиллі.

Це ж до Полтави ледве дотягли!

Прослалось військо на чотири милі,—

хоч головою бийся об вали.

На цій землі було вже їм бувальців,

тут бог не сіяв з неба їм крупу.

Простягнеш руку — і не видно пальців,

так хуртовина крутить у степу.

Шугає вітер, сатаніє хвища.

Ще спробуй тут багаття розвести.

Аж де той ліс!

Хоч спалюй топорища

або рубай на цвинтарі хрести.

Але ж не можна людність дратувати.

Тут треба увійти без перешкод.

Тут треба мирно.

Все перетривати.

Схизматики — розпечений народ.

Як не кричи, як браму не виламуй,—

угода є, то впустять. Та коли?

...Вали високі. Що там за валами?

Глухі ворота. І мовчать вали.

А вранці, тільки почало світати,

де не було, здається, ні душі,—

а вже стоять наведені гармати,

і при лафетах — мирні гармаші.

Ніхто з панами не заводить бійки

і навіть слів дошкульних не вжива.

Хто курить дерев’яні носогрійки,

хто порох в гаківниці набива.

Сторожа, та стоїть собі на чатах.

Та все їх більш над валом вирина,—

у чорних свитах, у шапках кучматих,

в кобеняках з овечого сукна.

Ніхто нічим нікому не вгрожає,

ні в кого шабля не блищить в руці.

Лиш на валах козацтво походжає

і за щитами залягли стрільці.

А вже шляхетство інеєм взялося,