— В поліції?

 — Еге. От біда. Ну, що його робити. Я б, може, мамо, пішов у партизани, так боюся. Так, каже, я їх боюсь. Заріжуть або обсмалять, як кабана. Так я оце...

 — А де він?

 — А не тронете? — стара Одарка Товчениха пильно вдивляється в партизан.

 — Та ні, як не провокатор, помилуєм.

 — Голубчики, синочки мої... Ой спасибі ж вам... Устиме! Іди сюди. Поліцай Устим Товченик обережно вийшов з кущів і став.

 — Іди-бо, кажу! Бодай тобі ноги повсихали!

 — Здрастуйте!

 — Шапку зніми, невіглас! Пожди, я тобі покажу поліцію! І Одарка почала бити дрючком свого поліцая під веселий регіт партизан.

 — Ну, кажи!

 — Простіть, товариші. Клянуся вам, що де б я тільки не стрінув фашиста чи націоналіста, — у клоччя рватиму!

 — Ну, ладно. Ради матері приймем.

 Поліцаю Івану Гаркавенку, що теж через кілька день прибіг до партизанів, не зразу повезло. Його не хотіли приймати. Партизани щойно вийшли з бою, і розвідка принесла їм гіркі відомості про німецькі звірства і грабунки. Вони обступили Івана і дивились на нього грізно й вороже. Вони пронизували його гнівними своїми очима. Вони розстрілювали його, здавалось, кожним поглядом.

 — К такій матері! Приймете такого гада, товаришу командир, воювати не будем!

 — Що за бардак!

 — Всяку гидоту, зрадників прийматимем!

 — Шпигуни німецькі лізуть в партизани!

 — Геть! Розстріляти сволоча!

 — Повісити! — гули партизани.

 — Помилуйте, браття!

 — Які ми тобі браття, поліцейська сука?! — гнівався новохрещений партизан Устим Товченик.

 — Устим!

 — Я тебе не знаю!

 — Та це ж я, Устиме...

 — Не знаю!

 — Товариші, не будьте такі жорстокі! Будьте ж люди!

 — Ага! Людяності захотів. Ми вже не люди тут! Ми бродимо, як хижі звірі, в лісах, у болотах і не маємо де голову прислонити!

 — Так і я...

 — Мовчать! В облави ходите на нас. Батьків наших убивали, матерів, жінок, дітей!

 — Товариші...

 — Мовчи... Де мої діти?

 — Верни мені матір! Хто мого батька спалив?

 — Товариші, так і в мене згоріло все... Батька вбито, жінку погнали в, Німеччину. Кажуть, плакала й проклинала мене і все на світі, товариші. А я броджу звірюкою в лісах вже другий тиждень.

 — Дослужився, поліцейський собака!

 — Помилуйте! Ви думаєте, я продався?

 — А що?

 — Мене примусили! Я не хотів бути поліцаєм.

 — Ми тебе знищим не за те, що ти поліцай!

 — А за що?

 — За те, що ти — мерзотник, пригноблював народ, що був ти поганим поліцаєм!

 — Так, товариші, нема ж хороших поліцаїв. Посада ж хамська... Я не хотів, їй-богу! Устиме, скажи ж бо...

 — Я тебе не знаю!

 — От щоб я проклятий був! Щоб я проклятий...

 — Брешеш, гаде! — закричали партизани й почали його бити

 — Їй-богу, правда! Ой їй же богу, правда! — моливсь поліцай. — Устиме, скажи-бо, сукин син, не бійся!

 — Я не знаю тебе.

 Коли перед ним звелися дула рушниць, він упав перед ними на коліна і, схопивши жменю землі, заплакав:

 — Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! — він почав їсти землю, обливаючись сльозами. — Тату, тату, голубоньку мій сивий! — тужив він перед смертю.

 — Пождіть стріляти, стрільці! — раптом почувся голос з лісу. Партизани оглянулись. До них підходив у супроводі двох партизанів якийсь чоловік. У нього були зав'язані очі.

 — Шумлять ліси стрільбою, шумлять, — сказав він, коли його поставили в партизанське коло. — Світе мій убогий! Де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю?..

 — Зніми пов'язку! — глухо промовив комісар загону. Зняли пов'язку — Лаврін Запорожець.

 — Запорожець?! Товариші, Запорожець, тополівський староста! — Людоїд проклятий! Це ж він людей у ярма запрягав!

 — Ага, вже тут? Ну, слава богу, — сказав Запорожець, поглянувши на Гаркавенка.