Його поклали на хірургічний стіл. І знову над ним трудились лікарі, безсонні й злі, мов люті м'ясоруби. Вони кричали на сестер-жалібниць і лаялись поганими словами, проклинаючи інструмент, невправність помічників і все на світі.

 — Олесю, як у мене б'ється серце. Олесю, як у мене б'ється серце. Олесю, серце... Ай, серце... Вперед! За Батьківщину! — кричав він, непритомний, під ножем.

 — За Батьківщину, вперед! — махнув рукою Василь, висунувшись з танкового люка. Ринулися танки в бій.

 — Слідуючий! — кричав хірург. Василя поклали перед хірургом.

 На лобі знайомий шрам. Лице замучене, але спокійне, і навіть посміхається. Він у глибокому сні. Над ним і навколо шаліє грім канонади.

 Минуло літо. Білий танк горів на снігу серед руїн. Василь лежав перед танком на снігу удвох з товаришем, поливаючи противника з автомата.

 Ось він підхопився, кинув гранату і, підірваний вибухом ворожої гранати, упав на сніг.

 Василь знову на столі. Знову та ж картина. Знову хірурги.

 І ранених несуть, несуть велику кількість поранених героїв. Кипить робота в хірургічній. Дзеленчать вікна од вибухів, і чути навіть кулемети. Упала сестра од утоми.

 — Гей, заберіть сестру!

 — Ні, чорт мене забере нехай! Я хірург до кордону. А там кулемета візьму, обвішаюсь бомбами! Бомбами! — кричав старий утомлений хірург...

 Величезним вибухом висадило вікна. Все затремтіло і зрушило з місць. Хірурга кинуло об стіну.

 — Як у мене б'ється серце, Олесю... Де ти?.. Де ти?.. — стогнав Василь на хірургічному столі. Шпиталь хитався і тріщав увесь од тяжкого реву війни і стогону поранених радянських людей.

 — Олесіа! — Фрау Крауз увійшла до Олесиної кімнати. Олеся дрімала на ліжку.

 — Встань! Ти знову лежиш?

 — Я хвора.

 — Ти написала додому листа?

 — Написала.

 — Ти щаслива?

 — Да.

 — Ти писала, що ти щаслива? — Да.

 — Що в тебе є окрема кімната?

 — Да.

 — Ти написала — жду отвєта, как золовей лєта?

 — Да.

 — Ну?

 — Не відповідають.

 — Розкажі мені про своє село... Емма, ком гер! Увійшла Емма, невістка фрау Крауз.

 — Ну?

 — Я вже розказувала.

 — Розкажи ще раз про гору і про річку. Ну! Ах, майн гот, коли вже скінчиться ця жахлива війна. О, кляті більшовики, звірі, як наші діточки страждають там! Ой як мені хочеться поїхати туди, до Східної Німеччини, Емма. На горі над річкою буде наш будинок. О, ти там матимеш роботу, Олесіа. Ну, яка річка, кажи?

 — Річка тиха-тиха. Лілей багато. І верби над водою. А село, як квітка, теж тихе-тихе.

 — Ох, вундербар!.. — Олеся заплакала.

 — Не треба плакати.

 — Руе! Ну, тихе, тихе! Ну, вайтер!

 Раптом почувся дзвінок. Фрау Крауз схопилась за серце. Якесь зловісне передчуття пройняло холодом злобну її душу.

 — Мама! — Емма!

 — Ху! Як я боюсь. Ну, вайтер. Село тихе-тихе. Ну, говори...

 — Мама! — Емма розкрила листа і почала читати.

 — О? Руе... Емма... Руе...

 — Людвіг!!!

 — А...

 — Мама!

 — А-а! Готес!.. Людвіг!..

 І стара Краузиха вибігла разом з Еммою з кухні.

 Хазяйки ревли в покоях, мов божевільні. Аж ось рев почав наближатися до кухні. Олеся кинулась до дверей, та не вистачило в неї сил боротися з двома здоровими німкенями. Вдерлися вони в двері і кинулись звірюками на Олесю. Олеся вирвалась і плигнула у вікно.

 Олеся розплющила очі. Їй здалось на одну мить, неначе хтось її покликав. Вона оглянулась. Нікого. Тихо. Ясна ніч. Навколо бур'яни і печища убогі. Вона стояла коло рідної печі і нюхала пучечок сухих материних гвоздик од пристріту, що знайшла вона в пічурці.