— Мироїд!

 — Помовч, блазень... Здрастуйте!

 — Хто такий? — спитав комісар.

 — Та той же мироїд, що вам людей прислав був... Щось нікого не бачу, — оглянув Запорожець партизан.

 — Яких людей?

 — Бреше, в Німеччину одправив півсела! Дочку свою продав у рао-ство! — не витримав поліцай Гаркавенко.

 — Постій, постій! — сказав комісар загону. — Запорожець?.. Людей твоїх нема й дочки нема. Не знаєм.

 — Нема? Знаю, що нема... — Страшна правда вхопила Запорожця за горло. Йому нічим стало дихати.

 — Йуда!

 — Як ти тут опинивсь? — Не понаравилась служба. Подав в одставку. Ось сторож! — показав Запорожець на Гаркавенка. — Він вам все розкаже.

 — Людей у ярма запрягав?

 — Запрягав.

 — Нащо?

 — Щоб зліші були.

 — Що?!!

 — В неволі зло — велике діло.

 — Каїн!

 — В німецьку неволю продавав?

 — Продавав...

 — Дочку продав?

 — Продав.

 — Годі!

 — Розстріляти пса!

 — Даремно. Я б не стріляв, — спокійно і ніби байдуже сказав Запорожець.

 — Да? Так повчи нас, кате, що нам робити з тобою? Повісити, спалити, закопати в землю? Скажи, чого, якої плати хочеш ти од нас за дітей, за батьків наших попалених?

 — Кажи, вибирай кару, сукин ти син нехай!

 — По якому закону судити тебе?

 — Я хотів би, аби мене судили по закону народного лиха, — тихо й виразно промовив Лаврін.

 — Що?

 — Багато нарубаєте дров, бачу по вас. Хто тут найстарший?

 — Я, — сказав молодий командир партизанської роти Грицько Гулак.

 — Так от що, хлопче...

 — Помовч! — розгнівався Гулак. — Балакати мені будеш, гад! Народного закону захотів!

 — Да!

 — Творець народного лиха хоче закону!

 — Не творець, жертва!

 — Ловко. От фашистський прихвостень. Півсела, дочку продав... — звернувсь Гулак до партизан. — Ось воно, полум'я класової боротьби у світовій війні!

 — Іди ти під три чорти з такою боротьбою! — сказав Запорожець.

 Він зрозумів, що настала його остання хвилина. І від того все стало для нього вже непоправним, недоказовим, всі почуття його прийшли в сум'яття, все знання, все, чим він жив, гордився, що підносило його свідомість. Він був майже божевільний.

 — Він збожеволів перед смертю? — сказав партизанам Гулак.

 — А по-моєму, ви показилися... Вбивайте, прошу вас. Вбивайте, ну! Доставте радість полковнику Краузу. Соблюдіть чистоту лінії. — Терпка гіркота і біль почулись у голосі батька п'яти синів.

 — Що він меле?

 — Народні месники!.. Хіба те, що сталося зі мною з селом, не тяжче смерті у сто крат?..

 Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів розбудили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні у множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!

 Раптом залунали крики. Показалися вершники, швидкі, як вітер зі сходу.

 — Товариш командир! Партизани з-за Дніпра!

 — Ур-ра! — лунало в лісі.

 До Гулака під'їхав Роман Запорожець.

 — Здоров, товариш! Що за Каїн під деревом стоїть?

 — Батько твій, синку! — узнав Запорожець свого сина. — Гітлерівський прихвостень...

 І Лаврін Запорожець упав непритомний.

— Нумер цвай таузенд зекс гундерт ахтундфірціг! Форнаме Галька! Плятц! — вигукував мілітаризований фашист Курт Ріхтер. Це був товстий рожевий свиноподібний німецький чоловічок. Не дивлячись на повноту, він був меткий і жвавий. Вся його постать, рухи, улеслива посмішка і лексикон видавали в ньому дрібного крамаря чи прикажчика. Біля нього стояла убога, голодна і виснажена горем українська дівчина. Вона дивилась на рабовласників, що зійшлися з усього Берліна і його околиць на страшний оцей розпродаж рабів, і їй здавалося, що все це сон. А за нею стояла купка товаришок по недолі, напівроздягнених і битих.