— Товариші, — сказав Лиманчук, почервонівши од особистого гніву і образи.

 — Постійте, голубчику, — сказав раптом командир загону. — Як тебе звуть? — звернувсь він до підсудної.

 — Христина.

 — Прізвище?

 — Хуторна.

 — З Тополівки?

 — Так.

 — Е, та це ж Купріянова дочка, Хуторного!

 — Дядечку! — Христя кинулась до командира і впала перед ним на коліна, обливаючись сльозами.

 — Тополівська, чи бач. Е, нема вже ні Тополівки, ні Купріяна, ні братів. Пожерло лихо, — зітхнув командир. — Пождіть, я сам її допитаю, — сказав він і повів Христю в ліс.

 — Ти не дивись, що вони злі, як шершні. Ненавистю тільки і живем. На снідання ненависть, на обід і на вечерю. Така наша доля. Нічого, дівчинко. Все проходить, і це пройде. Знищимо ворога, забудеться і ненависть, і горе, і знову розцвіте земля наша в добрі і згоді, і будемо добрими, як були, — ще добрішими станемо.

 — Дядечку!

 — Все бачу. Одне тільки скажи мені, як рідному батьку, — шпіонка ти чи ні? Коли шпіонка, розстріляєм тихенько, щоб не мучитись тобі все життя в трутизні зради, бо це непростимий гріх. Ніщо в світі тебе не простить. Не шпіонка...

 — Клянуся вам святою нашою землею — ні!

 — Ні. Ну й слава богу. А те все якось обійдеться, дівчинко. Ходім.

 — Я не хочу жити, — жалібно затужила Христя. — Я хочу вмерти.

 — Розумію. Є і на це лікарство.

 — Яке?

 — Помста. Випий помсти, дочко. Оживеш, дякувати будеш, ось побачиш. Ми ще на весіллі в тебе погуляєм. А це все, як брудна вода. Стече, ще чистіші і мудріші будемо.

 І старий командир народних месників лагідно, по-батьківському всміхнувся.

 Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно. Між бур'янами, лободою та іншою дичиною невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, так тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом.

 — Це і все. Я йду помститися, Олесю, — сказала Христя. Вона оула бліда од спогадів і врочиста. — Вони вдунули в мою душу помсту, і я ожила. Він каже, командир, упийся, дівчинко, помстою. Це єдина жива вода твоя. Правда. Я йду вже другий день. По дорозі, думаю, зайду попрощатися з рідним хатищем. Аж ось ти. Розкажи мені про себе.

 — Колись, мо', розкажу, якщо не можна буде забути.

 — Розумію. Куди ти?

 — Я йду на схід.

 — Куди?

 — Туди. Я так завидую тобі.

 — А я тобі.

 — О, прокляті.

 — Ой!

 — У мене друга вдача. Я м'яка, не войовнича. В мені зло не три мається. Все прощаю, як дурна. Все забуваю. Жити ж треба?

 — Чуєш? Гуде... Це наші.

 — Правда? Це Василь... він...

 — Старий казав — не за горами суд.

 Вони прислухались. Десь далеко на сході розгортався великий бій. Гриміли гармати.

 Німці відступали через село, кидаючи на шляху побиті гармати, машини. Люди ховалися в льохи.

 — Поможи вам, господи!

 Матері молилися в ямах за синів своїх, визволителів.

 — Прилітайте, синочки, рятуйте нас!

 Простягали з ям руки до неба. Материнські очі світилися сльозами надії.

 А хто не встиг сховатися, того німці заганяли в грузовики і вивозили.

 Уже підпалювали хати палії.

 У хатах-дзотах одстрілювались кулеметники і артилеристи. Смертники-німці метушились біля гармат, стримуючи наступ, поки не знищили їх рідні наші танки разом з хатинами.

 Військо входило, в'їжджало в село і мчало далі вперед. Бійці пролітали на танках, машинах чи просто бігли, гаряче і голосно дихаючи. Вони ще не вийшли з бою, очі їх дивились далеко вперед і горіли лютим огнем. Всі вони ще були в тому несамовитому стані готовності щохвилини забити ворога чи впасти мертвими, коли людина ще не цілком при собі. Вони були немов у якомусь жару.