— Націоналістка?

 — Да... Ні.

 — Да чи ні?

 — Я не знаю...

 — Викручуєшся? Не викрутишся!

 — А мені все одно.

 — Ти жінка італійського ката Пальми?

 — Пальми.

 — За скільки плиток шоколаду ти продалась?

 — За одну.

 — Дешево.

 — Одна ціна.

 — Ти виродок.

 — Ні, таких, як я, багато.

 — Яких?

 — Погвалтованих.

 — Тебе погвалтував Пальма?

 — Ні. Не тільки він.

 — Для чого ти вийшла за нього?

 — Не хотіла їхати до Німеччини.

 — Чому?

 — Боялася смерті. Я втекла. Вони мене ловили, били і гвалтували.

 — Пальма тебе спас?

 — Да.

 Вона одповідала на всі запитання прокурора коротко й правдиво, її фатальна одвертість збивала прокурора з пантелику і викликала до неї глибоку антипатію. А вона кожне запитання прокурора сприймала, як заступ сирої землі на свої груди на дні могили.

 — Ти його шпигунка?

 — Ні.

 — Ти брешеш?

 — Ні.

 — Не бійся. Він катував тебе, примушував силою?

 — Ні, він добрий. Він люб'язний і м'який.

 — М'який. У, сволоч!.. — закричав один партизан. — Кат, сукин син, вішатель, що погубив безліч наших людей, дітей палив в огні, на кілки саджав, умивався в крові нашій!.. М'який!.. Твою мать нехай, гадина!

 — Повія!

 — Устілка!

 — Да.

 — Тихо, —сказав Лиманчук, вдоволено глянув у бік командира. Командир дививсь на дружину заклятого свого ворога з надзвичаиною цікавістю і увагою. Лиманчук вважав процедуру допиту закінченою.

 Перед народним судом стояла аморальна потвора, позбавлена найелементарніших людських ознак.

 — Ти полізла в ліжко до ворога, до вбивці твого народу, до загарбника землі твоєї. Ось я бачу його, — Лиманчук почав підвищувати голос. — Ось він лютує цілий день!.. Вечоріє... Він приходить додому змиває кров, душиться одеколоном, і м'який кавалер-любовник! Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь у велику добу боротьби святої Батьківщини? Де? Нема? Кажи!

 — Нема.

 — Все! — закінчив Лиманчук.

 — Нема, — повторила вона, і раптом немов передсмертна блискавка освітила всю її свідомість. Згадала вона все, що бачила в огні пожеж,

 тікаючи од німців через всю Вкраїну — попалену, розбиту, поруйновану, обездолену.

 — Слухайте, — сказала вона тихо. — Я знаю, що мені не вийти звідси живою. Щось мені тут ось, — вона поклала руку на серце, — каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний.

 — Годі, повія!

 — Яка я повія? Мучениця я! Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю! Товаришу мій, — сказала раптом Христя зовсім іншим тоном, ніби зрозумівши в останню мить щось найголовніше. — Я не признала вас за свого суддю. Ви тільки можете мене знищити як огидне, небажане явище, яким я дійсно є. Але це не все.

 — Що? — здивувався Лиманчук.

 — Коли б ви були людиною старою, я багато б дечого спитала вас: чому я виросла не горда, не достойна і не гідна. Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові... Націоналістка я? Яка там?!

 — Досить!

 — Закінчую. Але ви молодий. Про що вас питати? Я пам'ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор. Він сильно протікав у вас, і ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, питала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам'ятаєте, що ви сказали мені? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Мені гидко. Чим ви можете покарати мене? Мене життя вже так покарало, що більшої кари й не придумати.