Так ото я став до праці у пана Кнофлика. Найбільше мені подобалося іти в чорному фраці і в циліндрі повільним кроком попереду катафалка з хрестом у руках, відчуваючи на собі захоплені погляди перехожих. Правда, й тут мої кумплі давалися взнаки і будь-що намагалися мене розсмішити, показуючи різні глупства, але я йшов, зціпивши зуби, як ожила мумія, і дивився лише простовіч, а саме на хрест, якого тримав у руках, а щоби краще зосереджуватися, я навіть намалював на хресті маленьку цяточку і не зводив з неї очей.

До естетичного оздоблення домовин я ставився з творчим натхненням. Труну, в якій мали поховати пана Адама Цегельського, ветерана і ярижника, запропалого пияцюру, який щодня видудлював шістнадцять гальб пива, котрі уважно рахував, розстібаючи по черзі після кожної гальби одного ґудзика на камізельці, а що було їх вісім, то по черзі після випитої гальби і застібав, і щойно тоді покидав кнайпу, вклонившись корчмареві, я обплів колючими пагонами ожини і терну, а коли родина висловила своє здивування, пояснив, що ті колючки символізують страждання покійного, його готовність заради Вітчизни долати будь-які перепони, і вони погодилися, що я маю рацію, а син небіжчика навіть вручив мені злотого.

— Ану-ну, пані, гляньте лише, — казав я вдові, — чи виглядав ваш чоловік за життя ліпше? Зверніть увагу на цей свіжий вираз обличчя, на ці добрі усміхнені й радісні вуста, з яких вочевидь не могло злетіти жодне криве слово! Згадку про цю щасливу усмішку ви пронесете крізь усе своє життя!

І розчулена пані Цегельська теж мені тицьнула злотого, а іншого разу, коли пані Дупська-Коціпінська стала крутити носом через надто коштовне оздоблення труни, тицяючи пальцями в живі квіти й допитуючись, чому я не використав штучних, я пояснив:

— Невже ви не розумієте, що штучні квіти — це символ смерті, але смерті невідворотної, смерті смертельної, символ занепаду і розпаду, вони ніколи не воскреснуть для нового життя, не їм промовить Господь: «Встаньте і йдіть!» у День Суду Господнього! — тут я підніс вказівного пальця догори, і пані Дупська-Коціпінська затремтіла усім тілом, а пан Боучек перестав шурхати гимблем і роззявив рота. — Штучні квіти неприродні, збоченські і непристойні. Ця яскрава фарба, яка линяє на сонці, а після першого ж дощу перетворить їх на страховиська і зіпсує вам настрій. А запах — цей ганебний запах мокрої шмати! Фу! Мене вже наперед верне! Зате живі квіти, навіть зів'ялі, навіть засохлі, ніколи не втратять своєї гідності, збережуть ваш контакт із покійним, передадуть ваш останній привіт на той світ своїми пахощами… А в День Воскресіння Мертвих ці квіти оживуть разом із вашим чоловіком, і ви тільки уявіть собі той величезний натовп воскреслих людей… Ці мільйони мільйонів… Як ви собі гадаєте — яким чином вдасться вам серед тієї незліченної маси відшукати свого чоловіка? А я скажу: за запахом! За запахом саме цих квітів! Ось принюхайтеся — це матіола! — вона здатна мертвого прокинути зі сну! І не одного, між іншим, прокинула. Так-так, не дивуйтеся. У випадку летаргії матіола дарує нам шанс не помилитися. — Безутішна вдова при тих словах з острахом поглянула на пана Дупського-Коціпінського, чи він, бува, не збирається і справді прокинутися з летаргії, але солодкаво-нудотний запах трупа, спричинений літньою спекою, заспокоїв її зболілу душеньку, і вона, полегшено зітхнувши, кивнула:

— Та най уже буде… Але… але чому ви його праву руку не поклали, як і ліву, уздовж тіла, а запхали за вилогу маринарки?

— Бо це ж банально! Руки по швах! Що може бути безглуздішого? Він же ж має постати перед Господом, а не перед судом присяжних, нє? Рука за вилогою свідчить про його діловитість, цілеспрямованість і непоступливість. Адже він таким і був? Хіба ні? Отож!

А пан Торба, що мав фризієрню, висловив своє глибоке здивування тим, що його покійна дружина, ще не стара кобіта, — уявіть лише собі — лежала в труні, заклавши руки за голову. Ну, як з такими клієнтами працювати? У них геть відсутня фантазія, творчий запал.

— Пане Торба, — сказав я, узявши пана Торбу під руку, — ваша дружина була весела і сповнена радості, хіба ви коли-небудь за життя бачили, аби вона, отако опустивши руки, лежала перед вами? Цього не було, бо цього й не могло бути. Вона навіть уночі так не спала.

— Але ж так прийнято… — несміливо пробелькотів пан Торба.

— І ви маєте рацію, — погодився я, бо ніколи з клієнтами не сперечався. — Так прийнято. Але стосовно кого? Старих згрибілих бабусь і дідуганів! Ваша дружина відійшла в кращі світи повна сил і енергії, її тіло, незважаючи на хворобу, пашіло здоров'ям! Так-так, я не побоюсь цього слова — пашіло здоров'ям! Вона не померла! Це злуда! І зараз, абисьте знали, вона біля нас! — Пан Торба перелякано роззирнувся. — Вона тут, я відчуваю її подих, її задоволений шепіт. — Пан Торба насторожився і прислухався. — Погляньте на неї — вона відпочиває, як звикла відпочивати у вас у садку ополудні, коли так приємно розлягтися у тіні яблунь і вишень, заклавши за голову ці лебедині руки. Вона лежить, як жива. Бачите ці ямочки на щоках? А ці рум'янці? Я постарався. Навіть вуста її окреслені помадою таким чином, щоб демонстрували нам ледь помітний усміх задоволеної життям людини.

— Жи… жи… — захлинувся повітрям пан Торба. — Яким жи… життям?

Ну, так, інколи мене заносить.

— Пане Торба, ви не вірите у вічне життя? — убив я його наберкиць, і він, втираючи сльози, потиснув мені руку. Оце я називаю «чарівною силою мистецтва».

Пан Кнофлик задоволено муркотів у вуса, йому подобався мій підхід і те, як я швидко знаходжу спільну мову з клієнтами, хоча й зробив мені одного разу зауваження, коли я надто вже скрушно прицмокував над розкішним тілом прекрасної панни, яка отруїлася з розпачу, бо її покинув коханий на третьому місяці вагітності, а я зітхав і казав, що ліпше б вона зробила собі шкробанку або й вродила, як мала отако замолоду згинути і запакувати в землю таку красу, такі повні перса, такий гладесенький без жодного перчика живіт, такі круті опуклі стегна, а поміж ними — ця фантазійна клюмба, цей чудовний квітник, який вона, вочевидь, з неабиякою дбайливістю плекала, над яким чарувала і медитувала, пестячи грайливі кучерики та обтинаючи неслухняні довкіл оцих повних напучнявілих вуст, що завмерли у своїй серйозності, наче вуста Джоконди. Пан Кнофлик узяв мене пальцями за ґудзика і сказав:

— Наше перше правило звучить так: ми клієнтів ховаємо, але не обговорюємо. Наше друге правило звучить так: ми всіх ховаємо за найвищою категорією — що убивцю, що невинну панну, а що лярву з-під левандівського мосту *. Кожен у нас знайде затишне дубове чи соснове помешкання, вистелене білим мереживом з френзелями, і китицю квітів.

Тут він, щоправда, не був достатньо щирим, бо усе ж таки похоронна церемонія відрізнялася залежно від побажань клієнта, зазвичай постійною плачкою була моя бабця, але траплялися й такі клієнти, яким мало було однієї плачки, і замовляли собі цілий хор, і мало їм було одного мене в чорному фраку і в чорному циліндрі попереду катафалка, замовляли собі ще вісьмох похмурих чоловіків у такому самому чорному вбранні, усі вони скидалися на круків своїми гострими кривими носами, вузьким подовгастим обличчям, темними тінями під очима і тонкими, ледь не синіми вустами. Самий лише їхній вигляд вселяв страх смерті.