— Нехай скаже, як може.

Я подумав, що вуйцьо не буде на мене ображений, якщо я спартачу польську мову, і я бовкнув:

— Я єст аґентом поліційним. Трупнмо маняка.

Кайдан так скривився, гейби з моїх вуст люрнула не щира польська мова, а блювота. Бабусі знову перезирнулися і ледь не хором проторохтіли:

— Ні-ні, той говорив інакше… і голос був не такий… дзвінкіший…

Ще би! Мені в писку назбиралося стільки крові і слини, що я ту фразу не так виговорив, як прошамкав.

— А знаєш, Адельцю, — сказала пані-суничка, — у того хлопця було світліше волосся… Тобі не здається?

— А таки так, — закивала пані Аделя, — і воно було ще й хвилясте, а вуха тісніше прилягали до голови.

— І той був вищим… не надто, але вищим…

Тут уже не на жарт скипів комісар і, ледве стримуючи свою лють, прохрипів:

— Усі вільні! — А до поліцая: — Склади протокол.

Уже на вулиці я запитав у Мілі і пані Конопельки:

— Звідки ви знали, яку годину назвати?

— А що тут довго гадати? — засміялася Міля. — Бібліотеку зачиняють о восьмій, ти міг назвати будь-який час, починаючи з сьомої тридцять. Але ми не допускали, що ти можеш назвати сьому сорок дві або сьому п'ятдесят одну.

— А та пані… яке щастя, що ви її упізнали за стільки літ… вона ж була тоді дівчиною…

— Яке там упізнала! Вперше бачу, — махнула рукою пані Конопелька.

— Як? Ви ж вручали їй президентську грамоту!

— То й що? Ми ті грамоти вручаємо щороку на якісь свята. Якщо вона в нас працювала, то рано чи пізно могла її отримати.

— А якби… якби саме вона не отримала? Якби вона пропрацювала там лише рік-два?

— Ну, що ж, — стенула плечима пані Конопелька, — часом варто й заризикувати.

— Не знаю, як вам і дякувати. Я ж бо…

— Ми знаємо, де ви були і що робили… — усміхнулася пані Конопелька і з таємничою міною, перед тим роззирнувшись, прошепотіла: — Труїти щурів викликали?

— І мишей також! — залилася сміхом Міля і, кинувши на прощання «Чао, Гарбуз!», узяла пані Конопельку під руку, й обидві почимчикували собі у напрямку центру. Я почухав голову і пішов утішати свою матінку, а дорогою вмився біля помпи, щоб вона бува не перелякалася.

Уроки Йосипа Мількера для Ярки стали якимсь сакральним дійством, вона раптом усвідомила собі, що, йдучи до старого, настроює себе на відповідний лад, ба навіть подумки розмовляє з ним, чуючи при цьому його репліки, вона й справді перейнялася музикою більше, ніж усім іншим, що її оточувало, Мількер став для неї справжнім гуру, вона готова була виконати будь-яке його бажання, а якби вчитель в особливо натхненні моменти гри на скрипці звелів їй стрибнути у вікно, вона б стрибнула, і це вона теж для себе усвідомила, і тепер, окрім нестримного потягу до уроків, загніздився у ній ще й острах, але він не заважав, він лише лоскотав нерви, збуджував і підбадьорював. Уроки музики, які Мількер давав Ярці, були геть не схожі на всі ті, які вона брала досі, коли кожен новий учитель навчав наново, так, мовби найбільше йому залежало на затиранні у пам'яті учениці всіх попередніх знань і вмінь. Мількер пішов іншим шляхом:

— Добування звуку — ось над чим вам доведеться працювати найбільше. Скрипка повинна мати красивий звук, а смичок буквально смоктати струну. Музикальністю вас Бог не обділив, тому я буду вчити вас уміння передати скрипці те, що звучить у душі!

Спочатку уроки відбувалися у старого вдома, де Ярці неймовірно подобалося, усе в цьому помешканні налаштовувало на якийсь особливий настрій, по особливому пахли старі меблі, викликаючи в пам'яті щось давно забуте, щось, що пахло так у дитинстві, книги своїми корінцями гіпнотизували і зачаровували, дівчина помітила, що, граючи, навіть дивиться на корінці книг, наче на ноти, але небавом усе змінилося, коли Мількер запропонував грати на вулиці. Ярка була здивована, не могла зрозуміти, навіщо такий експеримент, як можна брати уроки на вулиці, де попри тебе сновигають незнайомі люди, а хтось ще й зупиняється і витріщається, але вчитель стояв на своєму:

— Ви сковані, ви наче равлик у шкаралупці, а вам треба вивільнитися, ваша душа повинна вилетіти з вас, коли ви граєте, і пурхати в піднебессі. Я помітив, як ви ковзаєте поглядом по книжках, цього не повинно бути.

— Але ж я тоді буду ковзати очима по перехожих…

— Ні. Вони вам будуть заважати, тому ви перестанете звертати на них увагу, ви їх будете ігнорувати і не помічати. Це змусить вас зосередитися і жодним чином не асоціювати себе з тим місцем, у якому ви перебуваєте.

Ярці не залишилось нічого іншого, як погодитися, але остаточно її добило, коли Мількер, щойно вони вибрали місце для гри на площі Ринок, скинув з голови капелюха і поклав біля її ніг. Дівчині забило подих від хвилювання, вона розпачливо мотала головою і шепотіла: «Нізащо… не буду… що ви надумали?» Мількер терпляче слухав її і чекав, відчуваючи, що вона поволі втрачає запал до опору, тоді промовив:

— Починайте грати, і музика вас підніме над містом, ви не повинні нічого і нікого бачити, ви не повинні нікого чути, крім мене. Вас підхопить хвиля музики і понесе.