Шрифт:
— І звідтоді у вас прокинувся потяг до науки?
— У мене специфічний потяг до науки. Мені подобається в неї занурюватися, але не хочеться робити жодних висновків.
Пляцок був крихкий, з горіхами і бакаліями, без тлустого крему, саме такий, як Ярош любив, ненавидячи торти, перемащені маслом.
— Смакота, передайте мамі мою глибоку подяку, — сказав, розливаючи вино. — А ви самі не печете?
— Не доводилося. Мама мене не підпускає до кухні. Вона вважає, що я, як майбутня господиня, зовсім нікудишня. Варити, пекти не вмію, речі кладу щоразу на інше місце і потім довго шукаю, безнадійна роззява і ледацюга.
— Ого, скільки у вас чудових рис! Усі ознаки творчої людини. А різні мешти вам ще не доводилося взувати? А сплутати капелюшок з друшляком?
— Ну, не знущайтеся. Я не настільки геніальна.
— А я одного разу в капцях вийшов з хати, але, на щастя, схаменувся на вулиці. Тобто я не безнадійний. Іншого разу поклав до кишені замість мобілки диктофон, а потім дивувався, чому ж то ніхто мені цілий день не телефонує. Але ці ваші окуляри викликають у мене неабиякий інтерес. Я вас ніколи в них не бачив. У вас плюс чи мінус?
— Ні те, ні те, — засміялася Данка. — Це прості скельця. Я вдягаю їх для приколу. Переважна більшість хлопців до окулярниць ставляться з осторогою, підозрюючи, що мають справу з такими мудрагеликами, з якими не варто й зачинати. От я і вбираю їх, ідучи на першу здибанку. А тоді кайфую з того, як кавалер починає шарітися, особливо, коли я вдаю близорукість і запитую: а що там на дереві за шмата висить? А він: та то ж ворона! Після цього досить поставити ще кілька аналогічних запитань, і стає зрозумілим, з ким маєш справу. Класний тест на тему «Як вирахувати рагуля».
— Он воно що. А сьогодні навіщо ви їх зодягли?
— А отака я загадкова дівчина. Ніколи не здогадаєтеся, і не пробуйте. Ну, а тепер спускайтеся вниз і слухайте, як я буду читати вірші Люцилія. Якщо побачите сторонніх, попереджайте.
— Ви ці вірші переклали знову з моїх англійських підрядників?
— Ні. Цього разу я вже вгризалася в оригінал, як шашіль у книжкову шафу. Хоча, звичайно, підглядала і в підрядники.
Ярош похитав головою, дивуючись сміливості цієї дівчини, яка не тільки навдивовижу швидко опанувала арканумську, але й набралася сміливості перекладати доволі складні й заплутані поезії найбільшого арканумського поета Люцилія, закоханого в якусь таємничу Ілаялі, якій він присвятив чимало віршів. Спустившись у підніжжя скелі, він вмостився на поваленому стовбурі і наготувався слухати, Данка тим часом на самій вершині з паперами в руках, а вітерець легенько тріпотів її спідничкою.
— «Листи весняні до Ілаялі», — оголосила вона, наче зі сцени, і почала декламувати своїм глибоким м'яким голосом, означуючи кожен вірш цифрою.
1 В сузір'ї твого волосся зблукали мої цілунки, мов потерчата мигтять і зойкають… О цілунки, які я намарне випустив з клітки на волю — ніхто над вами не змилується і не наділить ім'ям, і не простягне долоні, щоб впали в них, як падає мед з хмари медової в квітку. Ніч з повним кошиком снів ходить від хати до хати, кожному на підвіконні лишає пучечок пахучий. Може, й мені залишить сон про дівчину-річку, що витекла вся до краплини, витекла з мого ока — і став я схожий на мушлю, в якій неіснуючі хвилі об неіснуючий берег б'ються й клекочуть уперто. 2 Вся ти зосталась в мені, хоч і давно одійшла. Ось сліди твоїх білих колін на моїх долонях. Все твоє тіло відбилося на моєму, як на піску. Все, чого хочу торкнутися, — торкнуся. Навіть тіні своєї дарма не шукай, бо й вона при мені і гуляє, узявшись за руки з моєю. Я тебе вроди позбавив. Ти стала такою звичайною і нецікавою, тому не звертай уваги на тих, що озираються за тобою. Це вони жартома. Вони з тебе глузують. Я тебе всю обібрав — з голосу твого, з запаху, з блиску очей і вуст, з шовку живота і розтопленого меду стегон. Тебе вже майже нема. Все минуле твоє — це тільки пам'ять моя. Все теперішнє — на кінчику язика. Все прийдешнє — це легеньке ковзання пера по листочку вишні. Висіваю волосся твоє на підвіконні і вже бачу тонесенькі золоті вруна, що тремтять налякано від мого подиху. Наклеюю вуста твої на шибу — якраз на самісіньке сонце. Нехай тепер разом і сходять мені щоранку. Голос твій роздаровую птахам, росі і струмкам. Сад мій — це твій шепіт нічний. Бджоли з квітів збирають твою слину і зносять у вулії. Твій живіт у колодязі — я занурюю в нього пальці і чую, як закипає вода довкруж пальців, як тепло по руці спинається мені до грудей і затоплює жагою. Я цілую пальці і гашу вогонь, що в них палає, а гарячий мед мені скрапує на вуста і палахкоче нестримно. Я пірнаю у цей колодязь і пливу, купаюся в ньому і тону, захлинаючись і гарячково повітря ковтаючи. О, Ілаялі! Коли ти нарешті повернешся — я зберу тебе всю по частинах і поверну усе, що загарбав. З Павуки тчуть мереживо невидиме, ловлять сонячні промені, ловлять туман сріблистий… ловлять великих метеликів ночі й стриножують… ловлять темні ріки і намотують прозорі клубки… Потім приходить Та, котрої не чекають, і збирає те все в кошик, обдаровуючи закоханих снами… Кладе їх в узголів'я разом з пучечком імли… Ох, обдаруй і мене імлою, моя Ілаялі! Сном обдаруй рожевим в золоті пруги, хай закутаюсь ним по самісінькі очі, бо цей світ, наче лезо ножа, пропливає повз горло і виблискує в сяйві місяця. Ось торкаю його рукою — він так лагідно ухиляється, мовби це й не лезо, а риба чи жінка, що втратила очі… «Для чого тобі ця імла? Твої очі суцільна імла, твоє серце в тумані холоднім». А далі шепоче мені щось таємне і любе, і я не можу надивуватися цьому — адже нас і так ніхто не підслуховує. А проте вона соромливо шепоче і шепоче. І вітер вгамовує шелест листя, і небо засинає і вже не тече над нами. 4 Я хочу в собі замкнутися, шуміти дощем-травою-метеликами і гаями, але обличчя твоє, розквітаюче в сутінках, все ще пам'ять мою карає. Завісила волоссям світ, що мене оточує і не проникне крізь нього місяця світло. Як розгорну ці хащі, повні тайн несподіваних, що дихають просто в серце лавою спраги і гострим запахом ночі? Кожен мій крок сполохує ящірок зграї строкаті, безліч ворон зриваються вгору і замикають небо в чорні перстені. Вовки і лисиці очима сигналять: не наближайся — не наближайся. І даремно заплющую очі — голос твій вириває мене з мого джерела і в порожніх кімнатах, заким ще не змінилася до невпізнання, шукаю тебе. Розкриваю усі пакунки й пуделка, мертвих книг сторінки здивовані нервово гортаю. Шукаю тебе всюди — навіть в золі по спалених віршах. Доти, доки усе це в мені розпадеться, волаючи появи твоєї. Та не знаходжу. Де ти була тої ночі, коли… Але нічого не пам'ятаєш, хоч була біля мене, довкола мене, в мені самому. І ми мінялися снами, наче птахи гніздами. А коли ти відходила, догорала осінь у складках сукні твоєї. До рукава мого вчепився зухвалий листочок — єдиний доказ, що ти була. І летять мої руки навздогін за тобою, З часу до часу надсилають мені тепло твого тіла. Я ситий їхніми дотиками до твоїх стегон. Я розглядаю сліди давніх цілунків. Я розчиняю їх у воді. І п'ю щоранку.Данка читала, увійшовши в якийсь некерований транс, відключившись од усього, що було надовкола, і тіло її в ритмі поезії гойдалося вперед і назад, а тоненькими, побілілими від хвилювання пальчиками пробігав ледь вловимий тремт, голос інколи зривався, вона ковтала слину або повітря, але читала, не зупиняючись і жодного разу навіть не глянувши на Яроша, уся від голови до стіп занурившись у текст, а Ярош не міг відірвати від неї очей і відчував, як і його тіло підкорюється ритму цих віршів, які він добре знав і збирався теж перекласти, але то був би інший переклад, вочевидь, сухіший, не такий чутливий і пронизливий, здавалося, вона читає не переклад, а текст, який написала сама, і звертається до когось цілком конкретного, до когось, хто далеко і близько, на досяг руки або на відстані сну. Коли вона завершувала читання, голос її пойняла хрипка *, забракло повітря, і останні слова вона уже вишептала, а відтак зітхнула, все ще не наважуючись опустити очі на професора, мовби чекаючи його гострої критики, але почула щось зовсім інше.
— Чудово! Ви дуже сміливо підійшли до перекладу, — говорив Ярош, піднімаючись назад на скелю. — В оригіналі ритм вловити неможливо, найпевніше його й не було. І паузи… цих пауз теж в оригіналі нема, але ви якось їх відчули. Бігме, я б це переклав суцільним текстом. Як якого-небудь « Гільгамеша *» чи « Енкіду *». Люцилій із засвітів передає вам вітання.
— Через вас? — засміялася Данка, струшуючи з себе пелюстки тривоги й остраху.
— Вважайте, що через мене, — він аж захекався, бо спинався надто швидко. — Між іншим, є якийсь містичний зв'язок між перекладачами і їхніми мертвими авторами. Мені не раз снилися арканумські поети, а часом впливали й фізично. Особливо Люцилій.
— Люцилій? Та це ж таке ніжне сотворіння….
— А однак я часто відчував його присутність.
— Фізично? Як це?
— Ну, от перекладаю я, перекладаю… а то візьму й займуся чимось іншим. Якщо це лише кілька днів, то ще не біда, а якщо понад тиждень — починають мене діставати, насилають якісь болячки. Як тільки беруся за переклад — болячки враз пропадають.