— Гляньте — он там! — скрикнув Йосько і показав у бік галявини, на якій прогульковичі часто влаштовували пікніки перед тим, як піднятися на Чортову гору. Там щось було, саме звідти долинав запах крові і стогін. Ми метнулися туди й побачили гору трупів, недбало прикидану галуззям. То лежала постріляна львівська поліція у своїх ґранатових мундирах, але без зброї, юнаки і дорослі чоловіки, і з-під тієї гори трупів чувся стогін. Ми підбігли, висмикнули кілька тіл і вивільнили молодого, ще безвусого, хлопця, мав прострелене плече. Вольф обмацав його і сказав:

— Кістку не зачепило, куля вилетіла. Рана вже не кривавить. Можеш йти?

— Здається, можу, — кивнув хлопець, дивлячись на нас із надією, а я, придивившись до нього уважніше, упізнав того, хто конвоював мене на допит до Кайдана і супроводжував свідків.

— Ти мене не пізнав? — запитав я.

— Ні, — заперечив хлопець, але в його очах зблиснув страх.

— Не бійся, — сказав я і, вказуючи на розстріляних поліцейських, запитав: — А Кайдан є серед них?

— Ні. Не знаю, де подівся. Що ви зі мною зробите?

— Нічого. Йоську, веди його назад, як дійдете до Личаківської, залишиш у кущах, гайнеш до церкви, попросиш у монахів цивільну одіж і принесеш йому. Може, застанеш там іще Люцію, вона вам допоможе. Тільки йдіть усе лісом, аби вас оті не побачили. А ми з Вольфом побіжимо далі.

Хвіст офіцерської колони ми наздогнали перед самими Винниками, але не наближалися, а йшли назирці, аж доки всіх полонених не вивели поза село і наказали таборитися на оболонях. Уже сутеніло, вартові розташувалися довкола табору на певній відстані одні від других та влаштували перекур, частина з них попадала знесилено на траву і заходилася вечеряти, охорона не була надто пильна, і це нас підбадьорило. Полонені збивалися в групки, виймали з торбин харчі, до них підходили селяни, щось запитували, вартові їх не відганяли, а небавом селяни почали носити воякам воду, молоко, хліб, яблука — хто що мав.

— Як думаєш, — спитав я Вольфа, — ми схожі на селян?

Вольф розсміявся, погладжуючи щетину на обличчі, — ми таки добряче позаростали.

— Можна спробувати.

Ми перепинили якогось дядька, що ніс у кошику бульбу, а під пахвою стиглого жовтого гарбуза, і напросилися помогти, я взявся за другий край кошика, а Вольф забрав гарбуза, Яськові лахи порозпихали собі за пазуху.

— Що вони з тим гарбузом будуть робили? — спитав я.

— Як то що? — цілком щиро здивувався дядько. — Спечуть. Та ж то смакота. Ніколи не їлисьте?

— Ні. Але обов'язково спробую.

— Ви нетутешні.

— Нє. Шукаємо свого кумпля.

— Хочете передати йому вбрання?

— Як ви знаєте?

— Приходив до мене їден, що йому вдалося висмикнутися. — Потім пошепки додав: — У гарбузі маю старі гачі і сорочку.

— Справді смакота, — засміялися ми.

Вартові лише зиркнули на нас скоса і пропустили, а ми відразу почали питати за Яська. Офіцерів неабияк бавив наш гарбуз, зусібіч сипалися жарти і поради, що з ним можна зробити, хтось навіть запропонував розрізати його навпіл, вишкребти середину і використовувати як нічного горщика, але поручник Грицюк, який був із нами на Городоцькій, сказав, що знає, як готувати гарбуза, і нікому не дозволить з нього познущатися, а відтак попровадив нас до Яська, дорогою я сповістив йому страшну гарбузову таємницю, він присвиснув: «Ого! Доведеться розіграти в карти». Ясь сидів біля вогню з забандажованою лівою рукою. Побачивши нас, невимовно зрадів і здивувався, але я пояснив:

— Принесли тобі вбрання. Хутенько перевдягайся. Тут за полум'ям тебе не буде видно.

Вольф вийняв ножика і, розпоровши йому мундира, вивільнив руку, ми помогли йому стягнути штани і чоботи, хоча він чобіт і не хотів лишати.

— Дурний ти, — сказав я, — знаєш приказку: знати пана по халявах? По офіцерських чоботах тебе живо вирахують. Взувай капці. Документи кинь у вогонь.

Біля вогню лежав порожній мішок, у якому напевно приносили бульбу, я підняв його і накинув Яськові на поранену руку, щоб не кидалося в очі, що він її тримає зігнутою. Виходячи з табору, я посміхнувся до вартового, але він скорчив невдоволену міну і відвернувся, я не мав нічого проти, за кілька кроків ми зникли в сутінках. Я відрадив Яська йти додому і запровадив його до Люції, а там, на диво, застали ми Йоська з пораненим поліцаєм, якого дівчина перев'язала і перевдягнула. Вона ж їх і забрала до себе з церкви. І так ото зібралася гарна компанія, Люція приладила вгощення, принесла з пивниці вина, і ми собі любенько посиділи, а наслідком тих посиденьок виявилося те, що Ясько втріскався у Люцію, а вона — в нього. Ну, нарешті знайшла собі щирого поціновувача на свої конфітури.

Заникуючись та переступаючи з ноги на ногу, Марко повідомив:

— Знаєш, ми з Данкою збираємося одружитися.

Після цих слів він зробив паузу, але Ярош мовчав, новина його вразила, він усіма силами намагався не зрадити свого хвилювання, здавалося, що це йому погано вдається, але Марко не дивився на нього, він сперся на підвіконня і милувався вивіркою, що стрибала по горіхові. Ярош гарячково шукав якісь слова, які мали б ухвалити вибір сина, але слів йому бракувало, ледве видушив коротке «угу», з якоїсь причини те, що звістив йому син, викликало в нього глибокий смуток, ба навіть щось схоже на відчуття паніки. Водномить йому забаглося усамітнитися, зачинитися у своєму кабінеті і перетравити новину на самоті, але це виглядало б дивно, і він, підступивши до бару, налив два келихи вина та простягнув Маркові.

— Ну, тоді є чудова причина випити, — сказав якомога спокійнішим тоном, але вийшло це дещо по-театральному, з притиском, а вуста при цьому ледве-ледве склалися в усмішку.

— Правда ж, вона найкраща? — запитав Марко, тепер уже дивлячись йому у вічі.

— З тих, що ти приводив раніше? — Ярош відвів погляд, підійшов у кут і сів у фотель. — Звичайно, звичайно… вона таки найкраща…

— Таке враження, що ти не зовсім упевнений.

— Чому? Ти, мабуть, її краще знаєш. Мені вона теж сподобалася. Розумна, цілеспрямована, знає, чого хоче. Однак… чи буде жінка-науковець ідеальною дружиною? Ти ж, я так розумію, в науку пірнати не збираєшся.