Солдати! Бийте офіцерів і генералів! Не слухайте наказів ваших офіцерів. Женіть їх з вашої землі. Ідіть сміливо до нас, ваших братів, до Червоної армії. Тут ви знайдете увагу і турботу.

Пам'ятайте, що тільки Червона армія визволить польський народ з нещасної війни, і ви отримаєте змогу розпочати нове життя.

Командувач С. Тимошенко. Український фронт».

— О, тішся, — сміється до мене Ясь. — Твоя українська армія наближається.

— Така моя, як і твоя, — огризаюся.

«Dziennik Polski» описує, яке обурення висловила французька преса з приводу совєтської агресії, а невтомний «Wiek Nowy» підкинув ще одну заспокійливу пігулку: «Армія польська іде в наступ… Італія, Югославія, Угорщина і Румунія оголосили війну Німеччині». Місто пожадливо ковтає будь-яку обнадійливу інформацію, львівські газети нагадують той легендарний оркестр, який не переставав грати бадьорі мелодії до останніх хвилин «Титаніка».

Уночі з 18 на 19 вересня передові частини совєтських моторизованих військ і танків вийшли на Личаківську рогатку з боку Винників, Львів готовий розпочати війну на обидва фронти, східний кордон міста гарячково укріпили, щоб відбити будь-яку спробу совєтів вдертися в місто. А тим часом і німці підходять з півдня у напрямку Винників, а за якийсь час обидві армії зупиняються, мовби набираючи сил перед несамовитим зударом, в повітрі росте тривога і непевність.

Ясь повідомив ще одну невтішну новину: генерал Лянґнер, передбачаючи, що небавом Львів буде замкнений у щільне кільце, сказав, що залишається хіба пробиватися в Угорщину.

— Але як то облаштувати? — журився Ясь. — За дня цього не зробимо, треба усе підготувати, а тоді щойно наступної ночі можна прориватися.

— То вам, — сказав Вольф, — а нам як?

— Розійдетеся по хатах. Цивільним нічого не загрожус.

— Чому б і тобі не зробити те саме? — запитав Йосько, відмиваючи бензиною мазуту зі своїх довгих пальців.

— Я ж не дезертир. Піду разом з усіма.

— Не далеко ви зайдете, — сказав я. — Ви ж усі піші, а ті мають повно техніки й літаків. Уже й совєти нині літали над містом.

19 вересня. Вранці Ясь нам сповістив, що на Личаківську рогатку прибули більшовицькі офіцери і запропонували переговори з керівництвом польської армії, а він має вести авто, в якому поїдуть генерал Лянґнер, полковники Раковський і Ризіньський, якого ми називали Рисьом.

— Їдемо на Винники, — оповідав потім Ясь. — Минаємо безліч панцерників і страшенну масу руских вояків. Дивляться на нас, як вовки. Очі злі, недобрі, писки якісь вугласті, гейби витесані з брили. За Винниками здибаємо групу їхніх офіцерів. Зустрічає нас такий собі курдупель в танкістському шоломі. Полковник Іванов. Ну і полковник Раковський питає його: «Чого ви прийшли?» А той аж отетерів: «А ви що — газет не читали?» — «Нє, газет не читали, бо місто оточене і газети до нас не доходять». — «То, може, радіо слухали?» То він так здалека натякає на промову Молотова, яку ми, ясна річ, чули і їхні листівки читали про визвольний похід, але наші відповіли: «Нє, радіо в нас не працює, бо німецькі бомби розбили електрівню. Ніц не знаємо. То чого ви прийшли?». І тут полковник Іванов каже — ви не повірите: «Ми прийшли бити німців, будемо разом з вами воювати проти них». На те полковник Раковський: «То люкс! Зараз покажемо вам мапу, як німці розташувалися і як найкраще було б ударити на них». — «Але ми б хотіли ввійти до міста». — «Це неможливо. Нас на це не уповноважили. Зрештою, це зайве. У місті нема де розмістити таку кількість людей і техніки. Всюди барикади, бракує води. А німці довкола. Їх у місті нема». Одне слово, на тім ся скінчило.

А далі почалася якась дивна забава, обидві армії намагаються пробитися в місто, стріляють і ті, й ті, німецькі бомби падають у центрі міста, а совєтські зенітки стріляють по німецьких літаках.

20 вересня. Пізнього вечора раптом два совєтські танки вдарили по барикадах на Личаківській і почали стріляти по будинках, задзвеніли шиби, пролунали крики, потім вони рушили на барикади і, розчавивши їх, як горіхи, розвернулися і відійшли назад. Це неабияк схвилювало всіх, бо виявилося, що наші наспіх зрихтовані барикади ніц не варті, але яка була мета цієї демонстрації — невідомо.

І того ж вечора «Ilustrowany Goniec Wieczorny» вже не приніс нам радісних звісток про якийсь там франко-англійський наступ на західному фронті чи про те, що Америка вислала ультиматум Німеччині, нічого такого, лише побажання: «Нехай зневіра і розпач не підітнуть ваших крил».

21 вересня. У четвер з'явилися останні числа львівських газет. «Армія вирішила продовжувати боронити Львів», — писали вони. О п'ятій пополудні на переговорах з Лянґнером більшовики обіцяють пропустити польське військо на Румунію за умови, що генерал підпише капітуляцію, а військо має виходити зі зброєю і кидати її в означеному місці. Але генерал, наголосивши, що здає місто росіянам лише тому, що вони слов'яни, не погодився:

— Ні, військо не буде кидати зброї вам під ноги, а залишить її там, де стоїть. І вийде сюди без зброї.

Правда, військо розділять — старші офіцери виїдуть автами, молодші підуть Личаківською, а потім звернуть на Сихів, щоб прямувати до Румунії, а рядові — іншою дорогою. Росіяни квапляться і хутко погоджуються на пропозиції польського командування.

22 вересня. Настав чорний день для Львова. Більшовики пополудні вступили до міста, а за регулярними військами увійшли й браві хлопці з НКВД.

Наступного дня йому зателефонували з СБУ, і він неабияк здивувався, бо саме телефоном викликали його раніше до КГБ, ніколи не присилали жодних повісток, не залишали слідів, а коли не було в нього телефону, то викликали повісткою до воєнкомату. Цього разу теж зателефонували і запропонували зустрітися, він сказав, що більше не приймає запрошень по телефону, нехай запрошують письмово, чоловічий голос спочатку здивувався, а відтак дорікнув, що раніше він не комизився і приходив за телефонним викликом.