— Можна я ішо палєжу? — спитав «небіжчик» і знову ліг собі у домовині, склавши руки на грудях. Таким його і застали санітари, що приїхали з божевільні. Пан Кнофлик розповів, що ми підібрали цього чоловіка непритомного, думаючи, що він мертвий, а він ожив і тепер без пам'яті. Лікарі нахилилися над труною і закивали головами:

— Знаємо його. То дурний Гілько. Утік від нас ще років п'ять тому. Ану, вставай, — загукали йому.

Енкаведист знову підвівся і оторопіло провів очима по присутніх:

— Ка-а-к меня завут?

— Та не придурюйся, Гільку, бо зара ті дам такого заштрика, що згадаєш, як твоя бабця дівкою була, — сказав один із санітарів, а по тих словах вони підняли його з домовини, підхопили під руки і, хутенько вбравши в гамівну сорочку, поволокли до авта без вікон. Енкаведист ще щось горлав невиразне, але ніхто вже на нього не звертав уваги.

— Ага, — підсумував пан Кнофлик. — Втратила наша пані Топольська кавалера. Що за життя під хлопом не була, то й по смерті на хлопові не полежала.

У середу після лекції Данка підійшла до Яроша і сказала майже пошепки, що мусить із ним поговорити, Ярош почервонів і зашарівся, але кивнув:

— Добре, зустрінемося за годину в «Мазоха».

Що вона збирається йому сказати? Він відчув хвилювання і нерішучість. Коли прийшов до каварні, Данка уже на нього чекала, зайнявши столик на вулиці:

— Я нам замовила іспанське вино. Може, ще щось?

— Ні, дякую. Ваша мама справила на мене дуже позитивне враження. Здається, вона ваш відданий друг.

— Це дійсно так. Ви на неї теж справили позитивне враження. Здається, нам вдалося без особливих втрат виборсатися з делікатної ситуації. — Тут вона поглянула на Яроша з-під лоба, а на її вустах заграла підступна багатозначна посмішка. Ярош вдав, що її не помітив. Їм принесли вино, і він підняв келиха:

— За Арканум?

— За Арканум, — сказала Данка, а надпивши, одразу перейшла до справи: — Між іншим, це і є тема нашої розмови. Учора я мала дуже дивну зустріч. Секретарка з деканату повідомила, що мене кличе декан. Я прийшла. Крім декана, у кабінеті сидів ще якийсь чоловік. Коли він встав мені назустріч, декан сказав, що залишить нас, і вийшов, а цей тип повідомив, що він з СБУ.

Ярош не стримався від здивованого окрику:

— Ха! Він уже й до вас дістався?

— То ви знаєте, про кого мова?

— Підполковник Книш?

— Так.

— Що ж він хотів од вас?

— Щоб я його тримала в курсі усіх наших досліджень, пов'язаних з Арканумом, а також із тим, як посувається переклад…

— «КаеС»?

Данка розсміялася:

— Він мене тим «КаеС» просто таки дістав! Якийсь маразматик, вам не здалося?

— На відміну від вас, я мав значно більше можливостей вивчати таких людей, і скажу вам, що все те, що нам здається за чисту монету, — гра, якою вони змушені оволодівати досконало. Надто Книш, який за віком мусив ще працювати і в КГБ.

— Неймовірно гидкий тип. Таке враження, що, дивлячись на людину, він її роздягає.

— Ну, це нормально, коли чоловік роздягає поглядом вродливу жінку.

— Ви теж мене роздягали поглядом? — засміялася Данка.

— Це було на Чортовій скелі, — відповів Ярош усмішкою. — Я вас роздягнув і вдягнув. Зараз ви одягнені, можете не соромитися.

— Ой, дякую, а то я запереживала. — Раптом вона нахилилася до Яроша і прошепотіла: — Я вам щось скажу, а ви усміхайтеся і не піднімайте очей. Зіграємо в інтим. Отам на вулиці походжає чоловік і вдає, що розмовляє по мобілці, а насправді він чекає, коли звільниться якийсь столик. Він мене пас ще від університету. — Відтак вона сіла рівно і продовжила: — А коли я заявила цьому Книшу, що не збираюся нічого такого робити, то він сказав, щоб я спочатку порадилася з татом. Я спитала, до чого тут тато. А до того, відповів він, що через мою затятість тато може уже більше ніколи на державну посаду не потрапити. Розумієте?

Ярош глянув на вулицю, чоловік із мобілкою і справді походжав туди й сюди, але щойно звільнився один зі столиків, як він поквапився його зайняти.

— Я думаю, — сказав Ярош, — що ми сміливо можемо того типа ігнорувати. Як і цього за столиком. Чого нам боятися?

Книш вимагав, щоб я розписалася, що буду тримати нашу розмову в таємниці. Я відмовилася. А він сказав дослівно таке: «Ну, що ж… Для ваших арканумських захоплень зовсім не обов'язково ще й бути студенткою. Навпаки, університет у вас лише відбирає дорогоцінний час». Я вийшла, траснувши дверима, а щойно перегодом второпала, що він мав на увазі. Мене можуть виключити?

— Не думаю, щоб аж дійшло до такого. У вас же не було жодних проблем із навчанням?

— Ні. Ну, хіба з фізкультурою… Там я просто відмазалась… точніше, тато відмазав.

— Може, поговоримо про щось приємніше? Ви вже обрали собі тему дипломної?

— Звичайно. Вгадайте з трьох разів.

— Творчість Люцилія на тлі епохи?

— Ага. І ви — мій керівник.

— Ну, не Книш же!

Обоє розсміялися, тип за столиком зиркнув на них скоса і закурив.