— Так, а при цьому вважають, що рівень культури в Галичині дуже низький, бо нема відвошивень *. Просто не розуміють, як львів'яни могли обходитись без такого цінного закладу. А тепер неможливо полагодити якусь адміністративну справу без свідоцтва про виконане відвошивлення. Хтось із вас був уже в тій відвошивні на Рутовського? Бо я чув, що кожен, хто там побував, клене її на чім світ через псування одежі якимись жахливо смердючими дезінфекційними середниками і гарячою парою.

— Та слухайте, то якісь монголи. Усе, чого не розуміють, — нищать. Адиво їх знервували різальні машини в м'ясарнях, на яких краялося шинку, ковбасу, сир. «Кто ето видумал, так тонко резать?» І машини зникли.

— А до мене підходить краснармієць і питає: «Ви інженер?» Та де, кажу. «І так харашо адєт?» А я, видите, у цім самім, що зараз на мені, — у светрі.

— Що й казати, найбідніша наша служниця виглядає багатше вбраною за жінку офіцера. Коли нас уже стати не було на служницю, то пішла наша Вірунька на службу до совєтського полковника. Його дружина, дізнавшись, що її служниця має в скрині цілу купу сорочок, суконь і взуття, не могла повірити, що вона те все надбала сама, і звинуватила її, гейби обікрала попередню господиню. Вірунька мусила покликати нас, і ми підтвердили, що служниця усе сама собі купила. А далі баба влаштувала скандал чоловікові, що вона, дружина полковника, має іно одну подерту сорочку. Верещала, як мавпа в джунглях. Полковник так розізлився, що вигнав її. А відтак одружився на нашій Віруньці, і вже вона пані полковникова.

— А їден офіцер привів на базар свою жінку і зацікавився капелюхами, які розпродувалися з великою знижкою. Капелюхи уже вийшли з моди, але офіцерська жінка тим не переймалася, бо нічого схожого й так за своє життя не бачила. Продавець намагався допомогти вибрати капелюх і при цьому давав поради: « Тен капелюш пєнькни, але пані бардзо бляда *». Офіцер, зрозумівши лише останнє слово, вихопив револьвера і впав в істерику. Ледве його заспокоїли.

— Вони ж звикли, що в них там усе дефіцит. Вчора на Кракідалах підходить вояк до баби, яка продає булочки, і запитує: «Купіть можна?» «А чому ж би нє? — відказує баба. — Купуйте, будь ласка». Вояк недовірливо підходить ближче, несміливо бере булочку і знову запитує: «Можна?» Потім платить, але за хвилю вертається і запитує: «А можна іщо одну булку купіть?» «Можна», — каже баба. Він ховає в кишеню і другу булку й питає: «А третю можна купіть?» — «Можна і третю, і четверту, і всі». Вояк витріщив очі й процідив: «Вот как тут живут, можна купіть, сколька угодно».

Генерал вимкнув диктофон, відкинувся на спинку крісла, запалив цигарку, подивився крізь легкі клуби диму на підполковника Книша і зітхнув:

— Ну, я так зрозумів, що в тебе діло не просунулося. Ні Курков, ні Професор нічого тобі путнього не сказали.

— Працюємо. Розробляємо також його студентку і старого єврея. З усіма проведено розмову.

— Усе це дуже повільно. А тут мені дедалі частіше повідомляють про появу людей, які рангом починають пригадувати щось із свого попереднього життя. Як на зло, воно припало якраз на воєнні і повоєнні роки. Уже й з Києва дзвонили, питали, що це за хєрня. Мовляв, у нас же ж зараз нова політика, згладжуємо усі гострі кути з Росією, а тут знову — Катинь, розстріли в'язнів, більшовицький терор… І все це з уст очевидців! Звідки це береться?

— Це все та музика. Ми намагаємося таких людей ізолювати… ну, особливо активних… На Кульпаркові для них відвели окреме приміщення. Нехай собі згадують у своєму колі. Там у нас є «Сектор А» і «Сектор Б». В «А» перебувають безсумнівні божевільні, серед яких троє Вічних Жидів, так сказать Агасферів, два Нострадамуси, один пророк Вернигора і одна Михальда.

— Ці двоє — що за одні?

— Вернигора — легендарний пророк, який жив у XIX сторіччі, а Михальда — дуже популярна перед війною віщунка, яка жила в біблійну епоху. Вони теж розповідають різні історії з минулого, які бачили на власні очі. А в «Секторі Б» — там уже люди, які діють під своїми іменами, але згадують лише те, що бачили в попередньому житті.

— А між іншим, я пригадую цікавий випадок, — сказав генерал. — Це було десь на початку 60-х. Отримуємо листа з психіатричної лікарні: так і так, мовляв, я, лейтенант НКВД Калєснічєнко Васілій… у грудні 1939-го внаслідок травми втратив пам'ять і опинився в лікарні для божевільних на Кульпаркові під прізвищем Ілька Дубневича. Згодом пам'ять до мене повернулася, я згадав, хто я, але мені не вірять. Ну, ми перевірили — справді був такий Калєснічєнко Васілій, який пропав безвісти в грудні 1939-го. Вважалося, що його закатрупили підпільники. Приїхали ми до цього хворого, допитали… Назвав нам усіх своїх тодішніх начальників, товаришів по службі, описав розташування кабінетів у московському наркоматі. Одне слово, усе зійшлося.

— І що? Його випустили?

— А для чого? Майже всі, кого він пригадав зі своєї служби, були або розстріляні, або загинули на фронті. А сам він клявся-божився у своїй любові до Сталіна. Що з таким було робити? Залишили в психушці. А от тепер я й думаю: а чи не був це аналогічний випадок?

Генерал нахилився, відчинив дверцята в столі, вийняв пляшку «мартелю», налив у дві чарки й одну простягнув Книшу:

— Без ста грамів не розберешся… Я розумію так. Оця, скажемо, чудодійна мелодія «Танґо смерті» звучала перед тим, як ці люди в своєму попередньому житті загинули. Так?

— Так виходить, — кивнув Книш, видихаючи проспиртоване повітря.

— А звучала вона в Янівському концтаборі. Так? — Книш кивнув і зосередився, намагаючись вловити хід генеральської думки. — А виконували цю мелодію єврейські музиканти. Так? — Книш знову кивнув і теж закурив, щоб не зрадити свого хвилювання. — Виконували її тоді, коли німці ліквідовували гетто. Значить… — Генерал налив по другій чарці. — Значить, оті, що чули її перед смертю, а тепер почули її знову і пригадали своє попереднє життя, усі євреї?