–  Мушу ще на хвильку зай­ти до учи­тельки, - i по­да­ла йо­му ру­ку на про­щан­ня, при­чiм уни­ка­ла йо­го пог­ля­ду.
– Да­лi хо­тi­ла б я вас о щось про­си­ти, а влас­ти­во ос­те­рег­ти, - до­да­ла м'яким ше­по­том, - щоб ви не їзди­ли так нап­рас­но [31] кiньми, не до­вi­ря­ли ду­же влас­нiй си­лi. Ви над­то вiд­важ­нi…

Вiн схи­лив­ся й по­цi­лу­вав ру­ку, що спо­чи­ва­ла ще в йо­го ру­цi.

–  Добре! Смiю од­нак за чо­ти­ри днi по вас всту­пи­ти?

Вона по­так­ну­ла мовч­ки го­ло­вою, а опiс­ля то­го вiн за­вер­нув вi­зок i вiд'їхав. Ще раз ог­ля­нув­ся за нею i поз­до­ро­вив її. Во­на сто­яла, вип­рос­ту­вав­шись, з хо­лод­ним ус­мi­хом на ус­тах, не­мов на ча­тах, i ди­ви­ла­ся за ним. Опiс­ля з'яви­лось теє неп­ри­яз­не "щось" у неї мiж очи­ма, i зда­лось, що її гор­да пос­тать за­па­дається в се­бе… З по­хи­ле­ною го­ло­вою i з по­со­ло­вi­лим пог­ля­дом вер­та­ла во­на до­до­му. Лед­ве що замi­чала поз­до­ров­лен­ня де­яких знай­омих газ­дiв…

Чотири днi пiз­нi­ше, як­раз о тiй са­мiй по­рi, зат­ри­мав­ся знов вi­зок па­на лiс­ни­чо­го бi­ля по­меш­кан­ня Оле­ни. Вiн ви­скочив ско­ро i зняв її. Во­на не суп­ро­тив­ля­лась сьому. Ви­глядала ду­же втом­ле­на, вiд­по­вi­да­ла од­на­че при­вiт­но й ла­гiдним го­ло­сом. При про­щан­ню вiн по­цi­лу­вав знов у ру­ку, а во­на про­си­ла йо­го при­хо­ди­ти.

–  Розумiється!
– клик­нув вiн ра­дiс­но, - i то так час­то, як час­то поз­во­ли­те…

З то­го ча­су ста­ла Оле­на до­ма сум­на, мов­ча­ли­ва. Во­на бу­ла драж­ли­вi­ша, як упе­ред, ба не раз аж рiз­ка. Час­то трапля­лось, що, ко­ли Iри­на нес­по­дi­ва­но ви­мов­ля­ла йо­го iм'я, Оле­на уни­ка­ла її пог­ля­ду. Мо­ло­да жiн­ка ба­чи­ла, що з нею дiє­ться щось за­мiт­не, од­на­че не пи­та­ла. Зна­ла до­во­лi, що за­го­во­рить во­на лиш то­дi, ко­ли са­ма за­хо­че…

Одного дня спи­та­ла її рад­ни­ко­ва, ко­ли бу­де вже раз [32] пи­са­ти до но­во­го влас­ти­те­ля в спра­вi орен­ди.

–  Пождiмо ще, ма­мо, - вiд­по­вi­ла зне­хо­тя i не­мов задиви­лась за чи­мось у вiк­но.

–  Ще жда­ти? Таж ти го­во­ри­ла ме­нi про се ще пе­ред дво­ма тиж­ня­ми; я не вi­рю, що­би до­жи­дан­ня при­нес­ло нам який-не­будь ря­ту­нок.

–  Може, ма­мо. Мо­же, й при­не­се. Я бе­ру се на се­бе. Радни­кова за­до­во­ли­лась. Во­на зна­ла, що ся дiв­чи­на не го­во­ри­ла нi­ко­ли на вi­тер. Iри­на, що як­раз у тiй хви­лi увiй­шла до кi­мнати, по­чу­ла ос­тат­нi сло­ва.

–  Що ти знов бе­реш на се­бе, Олен­ко?
– спи­та­ла жур­ли­во.
– Мо­же, знов тi утяж­ли­вi гаф­ти? Ли­ши їх; зап­ла­та за них над­то вже мi­зер­на!

–  Вас бе­ру на се­бе!
– вiд­по­вi­ла в то­нi, нi­би жар­тов­ли­вiм.

Iрина прис­ту­пи­ла й со­бi до вiк­на, i її пог­ляд за­дер­жав­ся на сест­ри­нiм ли­цi. Виг­ля­да­ла зму­че­на, а по­пiд очi виступи­ли­ перс­те­нi. Во­на зна­ла, що сест­ра тер­пi­ла на без­соннiсть.

–  Дуже сум­ний ота­кий осiн­нiй краєвид на рiв­ни­нi!
– вiдi­звалась Оле­на, що­би по­вер­ну­ти роз­мо­ву на що iн­ше. I дi­йсно. Над­во­рi бу­ло ду­же сум­но. В го­ро­дi [33] вид­но бу­ло са­до­ви­ну, чор­ну, сум­ну, без лис­тя, а вi­тер так i здiй­мав су­хе лис­тя вго­ру й уно­сив усе да­лi.

Дрiбонький до­щик сi­яв не­ус­тан­но вже з са­мо­го ран­ку. На го­лих по­лях виг­ля­да­ло пус­то i глу­хо. I во­рон не бу­ло вид­ко, як зви­чай­но: десь та­кож по­ще­за­ли, мо­же бу­ти, полетi­ли­ в лiс…

–  Маю то­бi пе­ре­да­ти поз­до­ров­лен­ня, Оле­но, - за­го­во­ри­ла Iри­на по якiй­сь хви­ли­нi, пiд час кот­рої обi мовч­ки задиви­лись на краєвид. Оле­на спа­ле­нi­ла i пе­ре­ля­ка­лась.

–  Вiд Фельса. Я бу­ла в учи­те­лiв i по­ди­ба­ла там йо­го.

–  Так?
– обiз­ва­лась Оле­на, од­на­че обер­ну­лась у сiй хви­лi до сто­ли­ка i чо­гось шу­ка­ла. Рiв­но­час­но вий­шла з кiм­на­ти рад­ни­ко­ва, кот­ру вик­ли­ка­ла най­мо­лод­ша донька.

–  Що ж вiн там ро­бить?

–  Не знаю. Ос­та­неться там, прав­до­по­дiб­но, аж до ве­чо­ра. До­жи­дає вчи­те­ля, що поїхав у мiс­то на яр­ма­рок i має йо­му щось при­вез­ти. Ме­нi ви­диться, Оле­но, - до­да­ла по хви­лi, - що вiн iн­те­ре­сується то­бою.

–  Так?
– ска­за­ла во­на зво­ру­ше­ним то­ном.
– I що ж, Iрин­ко?

Iринка здвиг­ну­ла пле­чи­ма.

–  Вiн доб­рий чо­ло­вiк, але ду­же ог­ра­ни­че­ний…

–  Ну, так, але все ж та­ки вiн має до­хо­ди; а го­лов­на рiч: вiн доб­рий чо­ло­вiк!..