–  Тихо!
– клик­нув вiн у сильнiм зво­ру­шен­ню.
– Я вас лю­блю, Оле­но; не зав­да­вай­те ме­нi бо­лю!..

Брови йо­го стяг­ну­ли­ся грiз­но; за­ку­сив­ши до­лiш­ню гу­бу, гля­дiв на неї за­iск­ре­ни­ми очи­ма.

–  Чому вiдт­ру­ти­ли ви ме­не? Я вас люб­лю, Оле­но, будьте моєю жiн­кою!
– ска­зав вiн прист­рас­но.

Вона сто­яла пе­ред ним, опер­та о стi­ну, блi­да, з ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма, з дро­жа­чи­ми нiзд­ря­ми, у важ­кiй боро­тьбi. Сильно товк­лось в гру­дях її сер­це. Но­ги дро­жа­ли пiд нею, i во­на не змог­ла уст одт­во­ри­ти.

–  Олено, до­ро­га, вiд­по­вiдж­те ме­нi!

Вона мов­ча­ла.

–  Чи ви втра­ти­ли мо­ву? О, ска­жiть ли­ше од­не слiв­це.

Вона лед­ве гля­ну­ла на нього, опiс­ля зак­ри­ла розпучли­вим ру­хом ли­це й зас­тог­на­ла. Вiн зсу­нув ла­гiд­но з ли­ця її ру­ки та шу­кав її очей. Во­на вiд­вер­ну­ла го­ло­ву вiд нього.

–  Ви не лю­би­те ме­не?
– про­шеп­тав, гли­бо­ко зво­ру­ше­ний.
– Не хо­че­те бу­ти моєю жiн­кою? Не хо­че­те?

Минула ма­ла хви­ли­на, в ча­сi кот­рої чу­ти бу­ло ли­ше її ва­жкий вiд­дих.

–  Коли так, то прос­тiть!

–  Я хо­чу, Фельс! О, бо­же, я хо­чу, хо­чу… - вир­ва­ло­ся з її уст.

А вiн, по­чув­ши се, вже пiр­вав її в свої обiй­ми, пок­ри­вав смер­тельно блi­де її ли­це га­ря­чи­ми по­цi­лу­ями, шеп­тав при­страснi лю­бов­нi сло­ва, смi­яв­ся…

Вона мовч­ки зно­си­ла тi лю­бо­щi, й ли­ше го­ло­ва її опа­да­ла чим раз, то глиб­ше на йо­го рам'я…

Вже бу­ло пiз­но по пiв­но­чi. Мi­сяць свi­тив яс­но в кiм­на­ту обох сес­тер, а крiзь ство­ре­не вiк­но до­лi­тав iз са­ду спiв со­ловiя. А як вiн спi­вав, вис­пi­ву­вав! Да­ле­ко-да­ле­ко лу­нав нi­ж­­ний ще­бет се­ред ти­хої но­чi! Зда­ва­лось, не­мов ста­рий лiс ду­бо­вий, i ти­хе се­ло, i все, спо­ви­те в си­ня­во-срiб­не свi­тло мi­­ся­ця, при­чаїло дух та прис­лу­ху­ва­лось пiс­нi… Ли­ше ста­рий го­дин­ник iшов со­бi своїм спо­кiй­ним хо­дом, одно­ста­й­но; а йо­го од­нос­тай­не ти­кан­ня пе­ре­ри­вав хi­ба ча­сом гi­р­кий нер­во­вий плач…

– Не плач, Iрин­ко!

– Я не пла­чу…

– Пла­чеш…

–  Плачеш! О, зми­луй­ся, пе­рес­тань, а то я зду­рiю?

–  Менi сер­це пу­кає [45] , я не мо­жу… I знов ти­хо, i знов плач, ли­ше тих­ший, роз­ри­ва­ючий сер­це.

–  Iринко!

–  Завернись, Оле­но!..

–  Пощо? Се не ма­ло б цi­лi…

–  О, бо­же, бо­же, бо­же!

–  I що ж на тiм, Iрин­ко?
– про­ше­по­тi­ла ско­ро Оле­на.
– I я, i ти, всi дiс­та­не­мо прис­та­но­ви­ще…

Вона за­ре­го­та­лась пiв­го­ло­сом, не­на­че бо­же­вiльна, i усi­ла пря­мо в лiж­ку. Го­рi­ла, не­мов у га­ряч­цi, а за вис­ка­ми товк­лись у неї жив­чи­ки, не­мов мо­лот­ки.

–  Чи ли­ше я збре­ха­ла? Чи ли­ше я од­на? Хто пи­тає про прав­ду, або про лю­бов? Вреш­тi я бу­ла мiж ва­ми найсильнi­ша, то хрест нес­ти при­па­ло ме­нi.

–  В тiм не­ма для ме­не нi­чо­го по­тi­ша­ючо­го…

–  Що ж хо­чеш? Я спов­ни­ла своє "зав­дан­ня". Чи ж нi?

–  Дiйсно!

–  Чи ж маю я те­пер пла­ка­ти?

Iрина не вiд­по­вi­да­ла.

–  Се бу­ло б те­пер злишнє. Не муч ме­не бiльше, Iрин­ко!
– до­да­ла глу­хим го­ло­сом, ко­ли мо­ло­да жiн­ка все ще не вти­хала.
– Не бу­ди в ме­нi ко­лишньої лю­ди­ни! Мог­ло б ще все роз­пас­тись, а се ж бу­ла б ве­ли­ка дур­ни­ця!..

–  Успокiйся, дур­на!! Ти не знаєш людської на­ту­ри? Не знаєш, що то "лю­ди­на"? Ха-ха-ха!

Тихо ста­ло мiж сест­ра­ми. Iрин­ка i не во­ру­ши­лась бiльше. Оле­на ле­жа­ла, не­мов у по­лум'ї, й ду­ма­ла не­ус­тан­но про нього. Не­ус­тан­но, але - нi­чо­го яс­но­го, нi­чо­го, що б ку­пи дер­жа­ло­ся. Барв­нi дум­ки, чуд­нi об­ра­зи хви­лю­ва­ли та гна­ли, не­на­че ска­же­нi, од­на за од­ною. Аж по дов­гiм ча­сi во­на зад­рi­ма­ла, їй зда­ва­лось, не­на­че б ве­ли­чез­нi, шум­ля­чi, мор­ськi хви­лi чим раз, то ближ­че i ближ­че пiд­хо­ди­ли до неї i зби­ва­лись над її го­ло­вою. Бур­нi­ли, шу­мi­ли грiз­но, а про­мiж їх шу­мом до­лi­тав го­лос­ний, мо­гу­чий, ла­ючий го­лос, що аж зем­ля зад­ри­жа­ла i чуд­нi дро­жi про­бiг­ли по її тi­лi… Її очi по­ли­ну­ли по­над хви­лi, ос­вi­че­нi чер­во­но­зо­ло­тим блис­ком. Все ближ­че до­хо­див до неї го­лос, аж до гли­би­ни ду­шi її. Се­р­це у неї би­лось, ма­ло не пук­ло. Хо­тi­ла крик­ну­ти, обiз­ва­тись, од­нак мо­ре… во­но ста­ло на­раз спо­кiй­не i глад­ке, а по йо­го зо­ло­та­вiй пло­щи­нi сту­пав муж­чи­на, ви­со­кий, вiд­важ­ний, з ся­ючим чо­лом: пря­мо пi­дiй­шов до неї i… усмi­х­ну­вся…

I не ди­ву­ва­лись во­ни, що так дов­го не ба­чи­лись. Любу­ва­лись со­бою i спе­ре­ча­лись, а мiж тим шу­мi­ло мо­ре пра­стару звiс­ну пiс­ню, пiс­ню про лю­бов. А сон­це го­рi­ло на за­хо­дi че­р­­во­ним сяєвом…

Щось у мi­сяць опiс­ля, ти­хо­го яс­но­го ве­чо­ра iшов да­ле­кою прос­то­рою то­ло­кою мо­ло­дий пас­тух за ма­лою че­ре­дою i вис­пi­ву­вав якусь туж­ли­ву, сум­ну дум­ку. Да­ле­ко лу­нав йо­го мо­ло­дий го­лос i трем­тiв у воз­ду­сi. Збли­зив­ши­ся до по­меш­кан­ня Ля­уф­ле­рiв, спi­вак за­мовк. На до­ро­зi пе­ред зiльни­ком, що роз­ло­жив­ся як­раз пе­ред фрон­то­вою стi­ною по­меш­кан­ня, на под­вiр'ї сто­яла зiб­ра­на ве­ли­ка юр­ба сi­ль­сь­ких лю­дей. Ста­ра Кат­ря хо­дить мiж ни­ми з по­важ­ним ли­­цем та фляш­кою го­рiв­ки i час­тує газ­дiв та газ­динь. Ко­ж­дим ра­зом, ко­ли по­дає ко­му на­пов­не­ну чар­ку, до­дає з по­ва­гою: "За здо­ров'я мо­ло­дих!"

Заїзна бра­ма сто­яла ши­ро­ко ство­ре­на, i вiз за во­зом за­їздив на под­вiр'я. Се ве­сiльнi гос­тi. На ве­сiл­ля Оле­ни за­прошено усiх зна­ко­мих з око­ли­цi. Фельс нас­та­вав на те, що­­би ве­сiл­ля вiд­бу­лось гуч­но, а во­на не про­ти­ви­лась то­му анi од­ним сло­веч­ком. I от по­яви­лись усi зап­ро­ше­нi. Гра­ту­лю­ють уд­ру­ге ся­ючим з утi­хи ро­ди­чам. Зай­ма­ють уро­чис­то вка­за­нi мiс­ця у свя­точ­но приб­ра­них кiм­на­тах. З голо­вою, гор­до пiд­не­се­ною, про­ход­жується ни­нi рад­ни­ко­ва по­мiж своїми гiстьми. Чуд­но: її об­гор­ну­ло щось, не­на­че б дух ко­лиш­нiх доб­рих ча­сiв… Дав­ня за­ро­зу­мi­лiсть, що мов­би да­в­но зав­мер­ла, вiд­жи­ла те­пер на­но­во в тiй при­би­тiй жi­нцi. Во­на по­да­ла лас­ка­во над­лiс­ни­чим ру­ку, а вчи­те­лiв при­­вi­та­ла ли­ше гор­дим пок­ло­ном. Зда­ва­лось, не­мов­би во­на i не про­жи­ва­ла з ни­ми нi­ко­ли у ближ­чих то­ва­риських вiд­но­си­нах. Во­ни нi­би впер­ше, i то з лас­ки, знай­шли­ся в її до­мi… Прав­да, се вiд­да­ва­ла­ся її донька… Її доньку виб­рав най­гар­нi­ший муж­чи­на з цi­лої око­ли­цi за жiн­ку… А он там, пiд дзер­ка­лом, на уб­ра­но­му квi­та­ми сто­лi ле­жа­ли да­рун­ки, кот­рi по­дiс­та­ва­ла мо­ло­да вiд рiз­них дав­нiх i но­вих зна­ко­мих. Од­нак не їх вид на­пов­няв сер­це па­нi рад­ни­ко­вої гор­дiс­тю, ма­те­ринським за­до­во­лен­ням… Нi, її пог­ляд спинив­ся ли­ше на од­но­му мiс­цi сто­ла, а то на се­ре­ди­нi… Там пи­шалась прек­рас­на ки­ти­ця рож, а бi­ля неї ле­жа­ла ве­ли­ка ка­сет­ка [46] з срiб­лом на два­над­цять осiб. Се дiс­та­ла Оле­на вiд Фельсо­во­го ба­ро­на. Вiн пiз­нав її вже, i во­на, як довiд­алась па­нi рад­ни­ко­ва, ма­ла йо­му ду­же спо­до­ба­тись. На ве­сiл­ля не при­був вiн, зви­ня­ючись ду­же при­вiт­но, од­нак обi­цяв не за­бу­ва­ти про мо­ло­дих, ко­ли вже бу­дуть на но­вiм га­здiвствi.