Нiхто не мiг гор­ди­тись то­го дня та­ким гу­мо­ром, як Оле­на. Нiх­то не жар­ту­вав стiльки, що во­на. Нiх­то не мiг мiря­тися з нею до­те­па­ми. Очi Фельса так i впи­ли­ся в її гнуч­ку стать, в її гар­не ли­це з нез­ви­чай­но ся­ючи­ми оча­ми. Ко­си спус­ти­ла во­на ни­нi на пле­чi i зда­ва­лась о ба­га­то молод­шою. Йо­го виз­на­чу­ва­ла во­на за­мiт­но: лед­ве, що вiд­ступала вiд нього. Для кож­до­го з йо­го до­те­пiв ма­ла привiтн­у усмi­шку i ви­зи­ва­ючий пог­ляд; а при­сут­нi зна­ли з "певнiс­тю", що з них вий­де "па­ра", i то па­ра рiв­ної кра­си. Обоє ви­сокi, гар­нi. А вiн - о, вiн знав, що не на­ле­жав до "перших-лiп­ших". Па­нi над­лiс­ни­ча не пот­рi­бу­ва­ла йо­му то­го й ка­за­ти. Не був вiн нi слi­пий, нi глу­хий…

–  Знаєте, пан­но Оле­но, - опо­вi­дав їй, мiж iн­шим, iз щасли­вим ус­мi­хом, - що я прид­бав со­бi уже до вi­сiм­сот з. р.?

–  Думаєте, що ме­нi не звiс­но, що ви зна­ме­ни­тий гос­по­дар?

–  З то­го куп­лю со­бi уряд­жен­ня до мо­го по­меш­кан­ня.

–  Воно бу­де, без сум­нi­ву, хоч не кош­тов­не, од­нак, пев­но, гар­не.

–  О, пан­но Оле­но!

Вiн гля­дiв на неї ся­ючи­ми очи­ма, i вiд­гор­нув з чо­ла своє гар­не, гус­те во­лос­ся. Був зво­ру­ше­ний. Во­на смi­ялась напi­всвавiльно, на­пiв­нас­мiш­ли­во - са­ма теж не­су­по­кiй­на…

Iринка виг­ля­да­ла ду­же утом­ле­на. Не­ус­тан­но слi­ди­ла за сест­рою, її тай­ну вик­ри­ла во­на дав­но, i її се бо­лi­ло нес­ка­зан­но. Зра­зу ста­ра­лась во­на цi­лий план тай­ком роз­би­ти; пiз­нi­ше го­во­ри­ла пря­мо з Оле­ною. Та од­нак про­си­ла її ко­рот­ко й ду­же рi­шу­че, щоб їй не пе­реш­код­жа­ла.

–  Я не маю вже нi­чо­го до стра­чен­ня, - го­во­ри­ла нер­во­вим го­ло­сом, - а вам усiм тре­ба прис­та­но­ви­ща…

–  Я не мо­жу прий­ня­ти твоєї жерт­ви, - вiд­по­вi­ла Iри­на у глу­хiй роз­пу­цi i пла­ка­ла.

–  Се не зад­ля те­бе, сер­денько, а так, зад­ля ро­ди­чiв… - по­тiшала її Оле­на, при­чiм ви­ми­на­ла її пог­ляд. В дiй­снос­тi бу­ла Iрин­ка го­лов­ною при­чи­ною цi­лої при­ти­чи­ни. Оле­на лю­била прист­рас­но сю ти­ху, нiж­ну жен­щи­ну, кот­ра ще й хо­ро­ви­та, бу­ла б i про­па­ла без неї.

Тривожно слi­ди­ла з то­го ча­су Iри­на тi, як Оле­на ка­за­ла, "ло­ви". А ни­нi… ни­нi бу­ла Оле­на на­че по­ри­ва­юча. I ни­нi му­си­ло все рi­ши­тись.

Iрина усi­ла до фор­теп'яну i заг­ра­ла ме­ха­нiч­но який­сь там та­нець. Вiн прис­ту­пив ближ­че i, спер­шись на форте­п'ян, ди­вив­ся на ню.

–  Ви пре­цiнь ду­же по­дiб­нi до пан­ни Оле­ни!
– обiз­вав­ся на­раз.

–  Гадаєте, - за­мi­ти­ла во­на при­вiт­но.

–  Так. О, пан­на Оле­на - пре­чуд­на осо­ба!.. Чий се форте­п'ян?
– спи­тав тро­хи зго­дом.

–  Олени…

По йо­го ли­цi про­май­ну­ла не­мов блис­кав­ка, i вiн зно­ву звер­нув­ся до Оле­ни.

Нетерпеливо до­жи­да­ла мо­ло­да жiн­ка вiд'їзду гос­тей, осо­б­ли­во ж Фельса. "Ко­ли б ли­ше не ос­вiд­чив­ся", - ду­ма­ла не­ус­тан­но. Крiм то­го, бу­ла нер­во­ва i сього ве­чо­ра ду­же утом­ле­на. Стар­ший син учи­те­лiв ви­до­бу­вав пе­ред нею все своє знан­ня. Ма­ячив про рiз­нi сис­те­ми ви­хо­ван­ня. За­явив з при­тис­ком, що чи­тав теж Пес­та­лоц­цi "'Wie Gert­rud ih­re Kin­der lehrt" [43] i що хо­че ще ли­ше J. J. Ro­us­se­au "Еmi­lе" [44] пе­рег­ля­ну­ти, йо­го ма­ти, ху­да кос­тис­та осо­ба, стрi­ля­ла за ним лю­ти­ми очи­ма. Вдо­ви­ця бу­ла гар­на, - вiн са­мий ще мо­ло­дий. Од­нак вдо­ви­ця не внес­ла ще нi­ко­ли дру­го­му чо­ловiковi щас­тя в дiм… Се зна­ла во­на ще вiд своєї не­бiж­ки ба­бу­нi…

Було вже пiз­нiм ве­чо­ром, як гос­тi поп­ро­ща­лись. Оле­на шу­ка­ла десь у тре­тiм по­кої за яко­юсь хуст­кою, щоб про­вес­ти тро­хи над­лiс­ни­чих, ко­ли се на­раз Фельс по­явив­ся не­чу­т­­ними кро­ка­ми теж у по­кою i бi­ля неї. Во­на переходи­ла ­влас­не ко­ло вiк­на й заг­ля­ну­ла в нього.

–  Яка знов ни­нi чу­до­ва нiч, - зав­ва­жи­ла сти­ха на­пiв до се­бе, на­пiв до нього.

–  Гм?.. Що?..

–  Настала знов чу­до­ва нiч, - пов­то­ри­ла знов пiв­го­ло­сом.

–  Чому? То­му, що мi­сяць i зо­рi так яс­но свi­тять?

–  Може, й то­му. Кра­су i взнес­лiсть у при­ро­дi мож­на лiп­ше вiд­чу­ти, як опи­са­ти. Не вiд­чу­ваєте ж ви то­го, па­не Фельс?

–  Не знаю. В тiй хви­лi я вiд­чу­ваю що iн­шо­го.

Голос йо­го зву­чав м'яко. Во­на пог­ля­ну­ла на нього й пе­ре­ля­ка­лась, йо­го ли­це бу­ло блi­де геть аж до гус­то­го волос­ся, на­че б уся кров iз нього зник­ла. Го­лу­бi, зви­чай­но безви­разнi очi па­ла­ли га­ря­чим ог­нем, її хо­ло­дом об­ня­ло. Зна­ла на­раз, що ста­ло­ся те, до чо­го во­на стре­мi­ла i пе­ред чим те­пер са­ма зад­ро­жа­ла, - прист­расть. Хо­тi­ла поступити­ся ­да­ль­ше, од­нак якесь нез­ро­зу­мi­ле чувст­во, не­мов струя еле­к­т­ри­ч­на, пе­рей­шла вiд нього на неї, i во­на за­дер­жа­лась.

–  Олено!

–  Що ж?

–  Я не знаю. Я…

–  I я не знаю… - во­на ус­мiх­ну­лась на­си­лу.

–  Оленочко!..
– пов­то­рив вiн.

–  Бажаєте чо­го-не­будь?..

–  Так. Се бач­те… ви…

Вiн її бо­яв­ся, її ж взя­ла ко­лиш­ня ди­ка не­тер­пе­ли­вiсть й во­на зад­ро­жа­ла на цi­лiм тi­лi.

–  Iдiот!
– ви­ри­ва­ло­ся на її ус­тах, од­нак во­на змов­ча­ла.

–  Ви знаєте, що ви та­кi гар­нi-гар­нi…

Вiн ста­нув на­раз близько пе­ред нею, i во­на за­чу­ла вiд ньо­го ви­но; але в тiй же та­ки хви­лi, за­ки во­на змог­ла се за­в­­ва­жи­ти, пiр­вав її пал­ко до се­бе. Во­на скри­ча­ла й вi­дт­ру­ти­ла йо­го да­ле­ко на­зад, її об­ня­ла сильна, нес­ка­зан­но гли­бо­ка фi­зич­на вiд­ра­за.