Він нібито не здогадувався про мої почуття, а переконавшись у них на власні очі, зрозумів, що сестру в нього можуть забрати, і від самої думки про це він втратив над собою контроль. Він дуже шкодує про те, що сталось, і визнає, що егоїстично й нерозумно з його боку думати, начебто можна втримати біля себе таку гарну жінку, як міс Степлтон. Якщо розлука з нею неминуча, хай уже розлучником буду я, їхній сусід. Так чи інакше, це для нього великий удар, і навряд чи йому вдасться незабаром із цим примиритися. Але він не перешкоджатиме нам, якщо я пообіцяю мовчати про своє кохання протягом найближчих трьох місяців і задовольнятися тільки дружбою його сестри. Я пообіцяв, і на тому крапка.

Як бачите, одна з наших маленьких таємниць роз’яснилася. А намацати ногами дно у драговині, в якій ми борсаємося, неабияка справа. Тепер нам відомо, чому Степлтон так осудливо ставився до залицяльника своєї сестри — тим паче такого привабливого, як сер Генрі.

А тепер я потягну за іншу ниточку, яку мені вдалося визволити з цього заплутаного клубка. Перейдімо до таємничих нічних ридань, до заплаканого обличчя місіс Беррімор і загадкових подорожей дворецького до вікна, що виходить на болота. Привітайте мене, любий Холмсе, і скажіть, що ви не розчарувались у своєму помічникові. Довіра, яку ви мені висловили, пославши сюди, цілком виправдана. Щоб з’ясувати цю чергову загадку, знадобилася одна ніч.

Я говорю «одна ніч», але правильніше буде сказати «дві ночі», тому що в першу ми нічого не довідалися. Ми з сером Генрі сиділи в його кімнаті чи не до третьої ранку, але так нічого й не почули, крім бою годинника на сходах. Це млосне стеження закінчилося тим, що й сер Генрі, й ваш покірний слуга заснули, сидячи в кріслах. Утім, не збентежені цією невдачею, ми вирішили спробувати ще раз. Наступної ночі ми прикрутили ґніт до лампи й сиділи, курячи цигарку за цигаркою, у цілковитій тиші. Час плинув неймовірно повільно, але нас підбадьорював азарт мисливця, який терпляче підстерігає здобич у засідці.

Пробило годину, другу, і ми вже готові були зневіритися, аж раптом нашу втому ніби рукою зняло — і я, й сер Генрі мимоволі випросталися. В коридорі почувся скрип мостин. Скрадливі кроки порівнялися з нашою кімнатою і помалу стихли вдалині. Баронет безшумно відімкнув двері. Ми пішли слідом за нашою дичиною. Вона вже встигла пройти галерею, а в коридорі була цілковита темрява. Дуже обережно ми дійшли до віддаленого крила, і там перед нами промайнула фігура високого чоловіка з чорною бородою, що навшпиньки, зсутуливши плечі, ступав коридором.

Ось він щезнув за дверима, свічка на мить освітила їх, а потім у темний коридор потягнувся тоненький жовтий промінь. Ми рухалися до цього променя, намацуючи кожну мостину, перш ніж ступити на неї. Ми були босоніж, та стара підлога стогнала й поскрипувала від кожного нашого кроку. Мені здавалося, що цих звуків не можна не почути, але, на щастя, Беррімор справді був глухуватий, до того ж його занадто поглинула таємнича справа.

Діставшись нарешті до дверей, ми заглянули до кімнати. Дворецький стояв зі свічкою біля вікна, майже притиснувшись до скла обличчям, тобто в тій позі, у який я його бачив дві ночі тому. У нас не було заздалегідь розробленого плану дій, але баронет належить до тієї когорти людей, для яких рішучі вчинки здаються найприроднішими. Він сміливо ввійшов до кімнати. Беррімор відскочив від вікна, переривчасто відсапуючись, і блідий, наче смерть, тремтячи всім тілом, став перед нами. У його темних очах, що палали на білій масці обличчя, читався жах. Він розгублено переводив погляд з мене на сера Генрі.

— Берріморе, що ви тут робите?

— Нічого, сер. — Від хвилювання він ледь ворушив язиком; свічка тремтіла в його руці, відкидаючи на стіни та стелю нерівні тіні. — Вікно, сер… Я перевіряю ночами, чи всі замкнені.

— Навіть на другому поверсі?

— Так, сер, у всьому будинку.

— Слухайте, Берріморе, — суворо мовив сер Генрі, — ми вирішили домогтися від вас правди, тож буде ліпше, якщо ви якнайскоріше в усьому зізнаєтеся. Ну, годі викручуватися! Що вам тут знадобилося?

Дворецький кинув на нас безпорадний погляд і схвильовано стиснув руки:

— Я нічого поганого не робив, сер! Я тільки посвітив свічкою у вікно.

— А навіщо ви світили свічкою у вікно?

— Не запитуйте мене, сер Генрі… Не запитуйте! Клянуся вам, сер, це не моя таємниця, я не можу її видати. Якби вона стосувалася тільки мене, я нічого від вас не приховував би.

Раптом мене осяяла несподівана думка, і я взяв свічку, що стояла на підвіконні.

— Це, ймовірно, умовний знак. Зараз подивимося, чи буде на нього відповідь.

Я підніс свічку до самісінького скла, так само, як робив Беррімор, і вдивився в непроглядний морок ночі. Місяць сховався за хмари, і в першу хвилину мені вдалося розглянути тільки пасмо дерев, що відтіняло каламутну широчінь боліт. І раптом я тріумфально скрикнув, побачивши в чорному квадраті вікна малесеньку жовту цятку, що прорізала нічну пітьму.

— Он, погляньте!

— Ні, ні, сер!.. — забурмотів дворецький. — Запевняю вас, сер…

— Пересуньте свічку вправо, Ватсоне! — крикнув баронет. — Бачите? Там вогонь теж пересунувся… Ну, негіднику, ви ще опиратиметесь? Адже це сигнал! Кажіть: хто ваш спільник? Що ви замислили?