— Усе ще розшукуєте свою пропажу?

— Так, розшукую! І не заспокоюся, доки не знайду!

— Але мені здається, ви говорили про новий світло-коричневий черевик?

— Так, сер. А тепер та сама історія з чорним.

— Як! Невже ви хотіли взутися й…

— Саме так! Я маю всього-на-всього три пари взуття — нові світло-коричневі, старі чорні й лаковані туфлі, які зараз на мені. Учора ввечері зник один коричневий черевик, а сьогодні поцупили й чорного… Ну, знайшли? Відповідайте ж! Що ви на мене так витріщилися?

На сходах з’явився схвильований коридорний-німець:

— Ні, сер. Я всіх розпитував, ніхто нічого не знає.

— Отож слухайте: або ви відшукаєте до вечора мого черевика, або я піду до управителя і заявлю йому, що негайно виїжджаю звідси.

— Черевик знайдеться, сер… Обіцяю вам, що знайдеться… Хвилинку терпіння, сер.

— Майте на увазі, це востаннє. Я більше не допущу, щоб мене обкрадали у вашому злочинницькому кублі!.. Містере Холмс, даруйте, будь ласка, що я турбую вас такими дрібницями…

— Ці дрібниці заслуговують на те, щоб через них хвилюватися.

— Ви дуже серйозно до них ставитеся!

— А як ви самі це можете пояснити?

— Я навіть і не намагаюся. Зі мною ще ніколи в житті не траплялося чогось більш безглуздого і дивного.

— Справді?.. Так, це, мабуть, так, — задумливо промовив Холмс.

— А що ви самі про це скажете?

— Я, власне, ще нічого не розумію. Історія дуже заплутана, сер Генрі. Якщо її пов’язати зі смертю вашого дядька, то з тих п’ятисот вельми серйозних справ, які мені доводилося розплутувати, ця буде, мабуть, найскладнішою. Але в мене в руках є деякі нитки, і одна з них неодмінно має привести нас до розгадки. Ми можемо витратити зайвий час, ухопившись не за ту нитку, за яку потрібно, але рано чи пізно знайдемо й потрібну.

Ми дуже приємно провели час за обідом, лише мимохідь зачепивши ті питання, що звели разом нас чотирьох. І Холмс довідався про подальші плани Баскервіля тільки тоді, коли вся наша компанія перейшла до нього в номер.

— Я поїду до Баскервіль-Холу.

— Коли?

— У кінці тижня.

— Я вважаю ваше рішення правильним, — сказав Холмс. — Тепер я нітрохи не сумніваюся у тому, що в Лондоні за вами встановлено стеження.

Але в такому великому місті важко з’ясувати, що це за люди і що їм від вас потрібно. Якщо вони діють з лихими намірами, вам загрожує небезпека, якій ми неспроможні запобігти… Докторе Мортімер, ви знаєте, що сьогодні вранці, коли ви від мене вийшли, за вами стежили?

Доктор Мортімер аж підскочив на місці:

— Стежили? Хто?

— От цього я, на жаль, не можу сказати. Серед ваших сусідів або знайомих у Дартмурі є хтось із густою чорною бородою?

— Ні… Втім, чекайте… Ну звичайно… У дворецького сера Чарльза, Беррімора, густа чорна борода.

— Гм! А де він зараз?

— У Баскервіль-Холі. Будинок залишений на нього.

— Треба перевірити, чи справді він там, а не в Лондоні.

— Як же це зробити?

— Дайте мені телеграфний бланк. «Чи готові приїзду сера Генрі».

Адресуємо так: «Баскервіль-Хол, містерові Беррімору». Де у вас там найближчий телеграф? У Ґрімпені? Чудово! Другу телеграму пошлемо в Ґрімпен на ім’я начальника контори: «Телеграму адресовану Беррімору прохання передати руки. Разі відсутності направте назад готель „Нортумберленд“ серові Генрі Баскервілю». Ось так. До вечора ми знатимемо, перебуває Беррімор на своєму посту в Девонширі чи ні.

— Чудово, — сказав Баскервіль. — До речі, докторе Мортімер, який він, цей Беррімор?

— Він син покійного управителя маєтку. Це вже четверте покоління Берріморів, що живе в Баскервіль-Холі. Наскільки я знаю, він і його дружина цілком поважні люди.

— Проте, — сказав сер Генрі, — я розумію, що поки Баскервіль-Хол залишається без хазяїна, ці люди живуть там у розкошах, без клопотів, без турбот.

— Так, правильно.

— Чи отримав Беррімор що-небудь за заповітом сера Чарльза? — запитав Холмс.

— Йому та його дружині було відписано по п’ятсот фунтів.

— Гм! А вони знали про це раніше?

— Так. Сер Чарльз любив говорити про свої розпорядження на випадок смерті.

— Цікавий факт.

— Я сподіваюся, — сказав доктор Мортімер, — що ви не підозрюватимете всіх, хто щось одержав за заповітом сера Чарльза? Мені він також залишив тисячу фунтів.

— Он як! А ще кому?

— У заповіті було зазначено багато дрібних сум різним особам і великі пожертвування на доброчинність. Уся ж спадщина відійшла серові Генрі.