— Відкладати не слід, — згодився Мишко, — але робити треба з розумом. Насамперед треба перемалювати креслення і покласти його на місце. Інакше графиня помітить і вживе застережних заходів.

— Згоден, — сказав Генка. — Але коли ж почнемо копати?

— Копати треба при свідках і представниках влади. Мало що там може бути, — заявив Мишко.

Генка був сам не свій. Як! Розповісти голові сільради? Він же зараз розповість Єрофєєву, а Єрофєєв — човняру.

— Про таку справу не скаже, — заспокоїв його Мишко. — Крім того, ми викличемо представників з повіту або з губернії. Адже скарб — це державне майно. Все має бути зроблено згідно з законом.

Генка засмутився:

— Завжди так! Ми провадимо всю роботу, піддаємо власне життя небезпеці, а в результаті приходить чужий дядя й пожинає лаври. Неправильно це!

Хлопці повернулися додому хоча й стомлені, але дуже веселі. Не кожному щастить розкривати ось такі таємниці, як вони розкривають уже вдруге: тоді — з кортиком, тепер — з бронзовим птахом.

Вони дійшли до поміщицького будинку. Мишко звелів Генці і Славикові йти в табір, а сам зайшов у челядню, щоб дізнатись, як почуває себе Кит, і взагалі перевірити, що там робиться.

У Кита сидів лікар. Побачивши Мишка, він сказав:

— Добре, що ти прийшов, йому, — він кивнув на Кита, — можна встати. Але він повинен дотримуватись якнайсуворішої дієти.

От так штука! Випускати звідси Кита зовсім не входило в Мишкові плани. Це означало б позбутись челядні, а, отже, можливості ще раз пробратися в будинок. А їм же треба покласти назад креслення. Мишко одразу ж зметикував, що відповісти:

— Він встане і зараз же обжереться. Ми його добре знаємо. Якщо треба дотримуватись дієти, то нехай лежить.

— Такий ненажера?

— Страшенний.

— Невже ти не можеш стриматись? — спитав лікар у Кита.

— Не можу, — зітхнувши, признався Кит.

— І все ж треба випустити його надвір, на свіже повітря, — сказав лікар, — а дієти нехай дотримується в порядку дисципліни.

Мишко в розпачі промовив:

— Якщо він встане, то все загине.

— Що загине?

— Взагалі… — спохватився Мишко. — Знову захворіє, а покласти його буде нікуди. Сюди, в челядню, нас більш не пустять. Доведеться тримати його в палатці. А ви самі кажете, що хворому в палатці не можна.

— Завжди знайдемо, куди хворого покласти, — відповів лікар, — а йому досить лежати.

— Можна встати? — спитав Кит, відкидаючи ковдру.

— Звичайно.

Не кажучи й слова, Кит встав з ліжка і, навіть не глянувши на Мишка, вийшов з челядні. За хвилину його дзвінкий голос уже було чути біля вогнища, де варився обід.

Мишко і лікар теж пішли в табір; лікар залишив там свого коня.

Ступивши кілька кроків по алеї, лікар обернувся. Мишко перехопив його погляд: він дивився на бронзового птаха.

— Що означає цей бронзовий птах? — спитав Мишко. — Стовбичить і стовбичить тут.

Лікар зняв пенсне, протер його, знову надів, закинувши за вухо кручену чорну нитку.

— Знаменитий птах, — засміявся лікар. — Через нього багато людей збожеволіло.

— Та невже? — спитав Мишко, затремтівши від радості: лікар щось знає.

— Давня і довга історія, — сказав лікар, — і, якщо правду сказати, нецікава.

— Розкажіть, будь ласка, — попросив Мишко. — У загоні всі дуже цікавляться давниною. Запитують, що за птах, а я нічого не можу відповісти.

— Довга, довга історія, — повторив лікар. — Іншим разом.

— Я вас дуже прошу, розкажіть, — благально промовив Мишко. — Ну хоч поки дійдемо до вашого коня.

— Гаразд, — згодився лікар, трохи сповільнивши ходу. — Історія загалом досить безглузда. Суміш панського самодурства з провінціальним романтизмом. Треба тобі сказати, що графи Карагаєви — древній, але зубожілий рід. Початок свій ведуть нібито від татарського мурзи, що виїхав у Росію із Золотої Орди. Але збідніли, оскуділи, особливо після того, як Єлизавета стратила якогось графа з сином і звеліла кинути їх у болото.