— Ні, ні! — винувато почав виправдовуватися Щитов. — Я тільки не зовсім розумію, що можна зробити ним на великих глибинах. Для різних рятувальних операцій таке “око”, звичайно, важливе. Але в цих випадках глибини незначні, і така складність ні до чого… Ну, опустили, оглянули скелю чи рибину, і все.

— Для початку і цього досить, Федоре Григоровичу.

— Так-то воно так, а далі?

— А далі — руки.

— Що? — не зрозумів капітан.

— Спершу очі, а потім і руки, кажу, — повторив Ганешин.

— Але ж рук ще немає?

— Ні, є, але ще тільки в кресленнях…

— Еге, — зрадів Щитов, — добре мати такий клотик, як твій! І я б не відмовився.

— Не знаю, Федоре Григоровичу, іноді важко, коли роками б’єшся над виконанням… — замислено відповів Ганешин, підводячись і потягуючись. — Задумати — одне, а виконати… Іноді дрібниця до божевілля доводить… Ну, я пішов. — Ганешин накинув плащ.

— Хвилиночку, Леоніде Степановичу! — зупинив його Щитов. — Незабаром Ближні острови, а ти хотів захопити західний край Алеутської пучини. Острів Агатту вже близько. Де ж повертати?

— Зараз не пригадаю, — подумавши, відповів Ганешин, — де в них береговий вогонь. Здається, на мисі Дог? Видимість його…

— …вісім миль, — підказав Щитов.

— Ну, це близько… Тоді, за численням, не доходячи двадцяти п’яти миль.

Двері за Ганешиним зачинилися. Щитов і мічман лишились удвох. Минуло близько години. Стрічка ехолота повільно повзла. Дно поступово знижувалося: вже п’ять кілометрів глибини було під кілем судна. Механіки з точністю годинника держали хід, від рівномірності якого залежала точність одержуваного профілю дна.

Щитов довго курив, міркуючи про особисту долю людей, яких колись згуртувала велика війна. Може, тютюн був заміцний, а може, курив він так нещадно, але незабаром Щитов відчув знайомий біль у грудях і вийшов на місток. Дощ усе ще не вщухав, пориви вітру, як і раніше, зривали й спінювали гребені хвиль. Раптом Щитову здалося, що далеко попереду, прямо перед носом корабля, щось блиснуло і тієї ж миті щезло. Майже одночасно почувся хрипкий голос вахтового: “Вогонь прямо по носу!..”

Не менш як через п’ять хвилин ледве помітне мерехтіння перетворилося в білу зірочку — зустрічне судно. Хвилини минали, проте ніякісіньких ознак бортових вогнів. Не більше двох миль розділяло кораблі, що зближалися, коли Щитов подав команду:

— Увага, попереду гакабортний вогонь!

— Будемо обганяти, товаришу капітан другого рангу? — запитав вахтовий помічник.

— Обов’язково. Воно ледве плентається.

— А як же курс на промірі?

— Не біда, трохи відхилимося.

Кораблі зближалися, все ще лишаючись у створі кільватера. Помічник узявся за ланцюжок гудка — два короткі, низькі і сильні звуки пронеслися над темним морем, стерновий привід застукотів, і ніс корабля повернув ліворуч.

У просторій каюті Ганешина горіла неяскрава нічна лампочка. Ганешин скинув кітель, чоботи і ліг на диван. Роздягатись і залазити на койку не хотілося, та вже й вставати скоро. Ганешин думав про свій новий апарат. Глибинний телевізор уже готовий, наслідки остаточних випробувань винахідника не турбували. Цим він виконав першу частину завдання, яке поставив колись перед собою. Кілька років тому старий учений, якого тепер уже немає в живих, казав про перемогу над океаном, про атол Факаофо. Він казав пе тільки про “очі”, але й про “руки”; отже, тепер діло за “руками”. В уяві постав керований телемеханічно складний механізм, що всвердлюється, як бур, в океанське дно під наглядом телевізора. Основний принцип — робота без будь-яких герметичних закупорок; уже давно винайдено низьковольтні, високоамперні електромотори, що чудово працюють у воді. Вода повинна бути для цих механізмів таким же природним середовищем, як повітря для наших земних машин: тоді не страшний величезний тиск, — ось у чому весь секрет успіху!

Від уривчастих гудків задрижала перебірка. Ганешин машинально прислухався: два короткі — поворот ліворуч. “Когось обганяємо…” Зустріч суден у відкритому морі завжди хвилює душу моряка. Ганешин схопився і почав натягувати чоботи.

На містку Щитов і помічник побачили червоний бортовий вогонь, а над топовим вогнем — ще яскравіше світло.

— Траляче судно, — тихо промовив помічник. — Це був не гакабортний вогонь, а круговий топовий, і вище — триколірний ліхтар.

— Бачу, бачу, — обізвався Щитов. — А оце бачите?.. Вахтовий сигнальник, до мене!

На невидному ще борту невідомого судна замиготів вогник. Короткі спалахи чергувалися з гострими довгими променями, що скидалися на протяжний крик “а-а-а-а”.

— Викликають нас, — буркнув Щитов. — Еге, так ось у чому справа!

Три короткі спалахи змінилися одним довгим: у темряву ночі одна за одною летіли латинські букви — благання про допомогу.

На містку з’явився задиханий сигнальник з ратьєрівським ліхтарем. Одночасно зійшов на місток Ганешин.

— Скажіть Соколову, щоб зупинив ехолот! — дав розпорядження капітан.

Два кораблі серед океанської ночі перемигувалися світловими спалахами: “Ріковері”, Сан-Франціско”, “Аметист”, “Владивосток”.

— У мене є кілометр кабельного троса, — пробурчав до Ганешина Щитов, — можу їм позичити…

— Дуже добре! Давайте підходити, може, ще чимось допоможемо.

— Прожектор! — скомандував Щитов.

На палубі затупали проворні ноги. Потужний прожектор “Аметиста” пробив у темряві широкий освітлений канал, В кінці його з’явилося чорне низьке судно з далеко віднесеною назад трубою. “Нехай стоїть на місці, підходитиму я, — подумав капітан. — Не знаю, які вони спритні…” Прожектор погас, сигнальник швидко виконав розпорядження, потім “Аметист” знову запалив світло і почав підходити до незграбного на вигляд “американця”.