Кемп перечитав усе це геть до слова і послав покоївку купити всі ранкові газети, які тільки вона зможе дістати. Він жадібно поглинув і їх.

— Він невидимий! — сказав Кемп. — І, судячи з того, що я прочитав, гнів його стає манією. Чого тільки не зможе він накоїти. А зараз він тут, нагорі; вільний, мов вітер. Що його робити?.. Мабуть, я не зламаю слова, коли… Авжеж, ні!

Кемп підійшов до маленького неприбраного бюрка в кутку і почав писати записку. Недописавши, він розірвав її і написав іншу. Тоді перечитав і задумався. Нарешті узяв конверт і заадресував: “Порт-Бердок, полковникові Едаю”.

Саме в цю мить прокинувся Невидимець. Прокинувся він у поганому настрої, і Кемп, пильно дослухаючись до кожного звуку, почув гупання ніг у спальні над головою. Потім чути було, як перекинувся стілець і розбилася склянка з рукомийника. Кемп побіг нагору і енергійно постукав у двері.

— Що сталося? — спитав Кемп, коли Невидимець пустив його в кімнату.

— Нічого.

— А цей чортів гамір?

— Це просто роздратованість, — пояснив Невидимець. — Забув про свою руку, а вона болить.

— І таке у вас, видно, часто буває.

— Буває.

Кемп пройшовся по кімнаті й підняв з підлоги уламки скла.

— Всі ваші пригоди відомі тепер, — сказав Кемп, стоячи навпроти нього з розбитою склянкою в руці. — Всі: і айпінзькі, і тут під горою. Світ знає вже свого невидимого громадянина. Але ніхто не знає, що ви тут.

Невидимець вилаявся.

— Ваша таємниця — вже відома. Гадаю, то була таємниця. Я не знаю, які у вас плани, але, звичайно, хочу допомогти вам.

Невидимець сів на ліжко.

— Нам подано сніданок нагору, — повідомив Кемп, намагаючись говорити невимушено і з радістю побачивши, що його чудний гість охоче встав.

Кемп повів його вузькими сходами в мезонін.

‘— Перше ніж ми почнемо робити щось, — сказав Кемп, — я повинен трохи більше обізнатися з причинами вашої невидимості.

Збуджено зиркнувши на вікно, Кемп сів, прибравши вигляд людини, на яку чекає поважна розмова. Сумніви щодо реальності всієї цієї пригоди знову охопили його, але зразу ж і зникли, тільки він глянув на Гріффіна, що сидів за столом, на цю безголову і безруку постать у халаті, що витирала губи серветкою, яка таємничим способом висіла у повітрі.

— Це — досить просто і… досить імовірно, — промовив Гріффін, одкладаючи серветку набік.

— Для вас — певна річ, — засміявся Кемп. — Але…

— Спочатку, правда, воно й мені здавалося дивним. Але тепер… Ну, тепер ми таке з вами закрутимо!.. Вперше ця ідея спала мені на думку в Чезілстоу.

— У Чезілстоу?

— Я перебрався туди з Лондона. Ви не знаєте, що я кинув медицину й узявся до фізики? Ні? Так знайте. Мене захопила проблема світла.

— Ага…

— Оптична густина. Усе це питання — суцільне плетиво загадок, крізь яке неясно проблискує можлива розв’язка. Мені було тоді лише двадцять два роки, і я був запальний, отже я й сказав собі: “Цій проблемі я віддам усе своє життя. Вона варта цього”. Ви ж знаєте, які ми дурні у двадцять два роки?

— Невідомо ще — тоді чи пізніш, — зауважив Кемп.

— Немовби знаття може задовольнити людину!.. Так, але я почав працювати, і то завзято, працював і все думав. І от через півроку в одному з вічок того плетива раптом блимнуло світло… сліпуче світло! Я знайшов загальний закон пігментації і заломлення світла — формулу, геометричний вираз для чотирьох вимірів. Неуки, звичайні люди, навіть звичайні математики — і гадки не мають, як багато може важити загальна формула для того, хто вивчає молекулярну фізику. В книгах, які поцупив той бродяга, є дива, просто чудеса! Але то був не метод, а лише ідея, яка могла привести до методу. А метод цей дав би змогу, не змінюючи жодної іншої властивості матерії — крім кольору подеколи, — знизити коефіцієнт світлозаломлення в деяких речовинах, твердих та рідких, до коефіцієнта світлозаломлення повітря… Тобто якраз те, що ми й маємо на меті.

Кемп присвиснув.

— Це дивно. Але все-таки я не зовсім… Я розумію, що в такий спосіб ви можете попсувати якийсь самоцвіт, але до невидимості людини — ще далеко.

— Правильно, — сказав Гріффін. — Та згадайте, що видимість залежить од впливу видимих тіл на світло. Дозвольте викласти вам елементарні положення так, неначе б ви не знали їх. Це прояснить вам ідею. Ви дуже добре знаєте, що тіла або поглинають світло, або відбивають його, або заломлюють, або ж роблять усе це разом. Якщо тіло не відбиває, не заломлює й не поглинає світла, воно само з себе видиме бути не може. Приміром, непрозору червону скриньку ви бачите тому, що колір її поглинає одні світлові промені і відбиває інші — в даному разі, всі червоні. Якби вона не поглинала якоїсь частини світла, а відбивала його цілком, то це була б блискуча біла скринька. Або срібляста. Діамантова скринька — і не поглине багато світла, і не багато його відіб’є від загальної своєї поверхні, але подекуди, на певних ділянках поверхні, світло буде більше відбиватись і заломлюватись. Це дасть вам яскраве видиво відблисків та прозоростей, — щось ніби світляний скелет. Скляна скринька не блищатиме так і не буде так ясно видима, як скринька діамантова, бо скло менше відбивається і заломлюється. Розумієте? З певних точок ви цілком ясно бачитимете крізь нього. Одні сорти скла видиміші, ніж інші: кришталева скринька, наприклад, блищить більше, ніж скринька із простого віконного скла. Скринька з дуже тонкого звичайного скла була б ледь видна при поганому освітленні, бо вона майже не поглинала б світла і дуже мало заломлювала б і відбивала його. А якщо шматок звичайного білого скла ви занурите в воду або ще краще — в якусь густішу, ніж вода, рідину, — то він зникне з ваших очей майже зовсім, бо світло, переходячи з води в скло, лише трохи відбиватиметься, або заломлюватиметься, або зазнає якого іншого впливу середовища. Такий шматок буде невидимий майже так само, як струмінь світильного газу або водню в повітрі. І з такої ж самої причини.

— Так, — сказав Кемп, — це все елементарні речі. Про це знає тепер кожен школяр.

— А ось іще факт, теж відомий кожному школяреві. Якщо розбити шматок скла і потовкти його на порох, то в повітрі скло стане куди видимішим і, нарешті, обернеться на непрозорий білий порошок. Це тому, що, подрібнюючи його, ми збільшуємо кількість площин, які відбивають і заломлюють світло. Скляна платівка має лише дві поверхні, а в скляному порошку світло відбивається й заломлюється в кожному зерняткові, крізь яке воно проходить, і світла крізь усю масу порошку проходить дуже мало. Коли ж біле, потовчене скло покласти в воду, то в ній воно зараз же ніби зникне. Потовчене скло і вода мають майже однаковий коефіцієнт заломлення, і світло, переходячи з води в скло, дуже мало відбивається та заломлюється.