– Господь її за це винагородить!

– Ну, то як?

– Ну, так, що прив’язаність прив’язаністю, а життя життям. Нове життя – нові прив’язаності.

– Дуже гарно! – вигукнув Лешек. – Бачиш, Марисю! Пан Антоній показує нам, що вже від нас утомився, що він тепер до інших людей прив’язаний.

– Стриечку Антонію, – Марися взяла його під руку, – я так вас прошу, так дуже прошу…

Знахар простягнув руку й погладив її по плечі.

– Голубочко ти моя кохана… Я для тебе все зроблю, та не для вас я, не для вас. Старий я й невеселий. Уже самим своїм виглядом псуватиму вам щастя. Не треба, ні. Не треба. От, як захочете мене часом побачити, то заїдьте сюди, до млина і… Не треба більше про це.

Він відвернувся до самовара, який почав уже висвистувати.

Лешек розвів руками.

– Що ж, шкода. Бо я собі вже запланував, що на «новосілля», у той день, коли ви переїдете до Людвикова, я подарую вам комплект хірургічних інструментів…

Він чекав на відповідь, проте знахар вдав, що не чує спокусливої пропозиції. Узяв з полиці склянки, глянув крізь них на світло й заходився наливати чай.

Коли вже сиділи за столом, Марися сказала:

– Сьогодні ксьондз оголосив про наше вінчання. За місяць одружуємося.

– Але на весілля ви мусите приїхати! – вигукнув Лешек.

– Обійдеться там і без мене. Не підходящий я для цього панства, що там буде. А я й звідси вас так само щиро привітаю, як і зблизька.

– Ви не хочете стати свідком нашої радості, нашого свята?

– Стриєчку Антонію!

– Чому ж ні, – кивнув головою знахар. – До костьола прийду, а свідком… Адже я від початку свідок усіх ваших негараздів і радощів. Слава Богу, що все добре закінчується.

– Пане Антонію, – заперечив Лешек, – усе лише починається. Це лише початок нашого великого щастя, яке ми здобули, подолавши стільки перешкод, ціною стількох сліз, печалей і розпачу… Аж дивно стає, як подумаєш, скільки довелося настраждатися…

– Тим краще для вас, – серйозно мовив знахар.

– Чому тим краще?

– Бо щастя доти триває, доки людина в стані його оцінити. А для людини вартісне лише те, що тяжко здобулося.

Замислилися всі троє. Молоді – над щасливим спільним майбутнім, Антоній Косиба – над своєю самотністю, у якій жити йому довіку. Він і сам чимало пережив, багато настраждався, а нічого так і не здобув. Він погрішив би проти власного серця, якби пошкодував про те, що частинку щастя, якого прагнув для себе, віддав їм, докинув, мов убогу лепту до їхнього великого скарбу… Ні, він не шкодував, та важко йому було на душі, як буває тяжко кожному, хто нічого більше не сподівається, нічого не жде, нічого не прагне…

У двері постукали. Це кучер увійшов з коробкою.

– Боюся, паничу, що квіти померзнуть. Задовго для них на морозі…

– Гаразд. Нехай постоять тут, – відповів Лешек. – Хоча нам однаково скоро їхати.

– Куди це ви із квітами? – зацікавився знахар.

– Поїдемо на кладовище, на могилу Марисиної матері. Хочемо з нею поділитися нашою радістю й попросити благословення, – повагом відповів Лешек.

– Твоєї матері, голубко?

– Так.

– Це добре… Дуже добре… Колись ти згадувала, що вона тут, на радолиському цвинтарі спочиває. Так, так… Коли ти, голубко, у цій хаті між життям і смертю була, хотів і я піти на її могилку, помолитися за твоє одужання… Адже заступництво матері не лише для людей, а й для Бога найбільшу має вагу… Тяжкий то був час… Та не знав я, де її могилка.

Він спохмурнів, потер чоло і встав. З кутка в ніші приніс великий сніп безсмертників.

– Ось, візьміть. Завезіть. Ці квіти не змерзнуть і не зів’януть. Це квіти мертвих. Покладіть там від мене.

Марися зі сльозами на очах обняла його.

– Коханий стриєчку…

– А може, і ви, пане Антонію, поїхали би з нами. Самі поклали ці квіти? – запропонував Лешек.

Знахар глянув на Марисю, подумав, і кивнув головою.

– Гаразд, поїду з вами. Звідси до кладовища недалеко, то як знатиму, де ця могилка, піду часом бур’яни повириваю, квіти покладу…

Антоній Косиба розумів, яку прикрість справляє Марисі, не бажаючи прийняти гостинності в Людвикові, і прагнув довести, що все близьке їй, завжди буде таким і для нього.

За чверть години всі троє сиділи в санях. Коні рушили дрібного риссю, і вже за хвилину опинилися на повороті, звідки мов на долоні було видно капличку й пагорб, на якому знаходився так званий Новий Цвинтар. Новою, власне, була хіба що ця назва, про що свідчили напівзруйновані парканчики, похилені хрести й облуплені стіни каплички святого Станіслава Костки, на яких де-не-де видніла червона цегла.

Старе кладовище, розташоване за костьолом майже посеред містечка, уже років тридцять, як було настільки переповнене, що на ньому не залишилося жодного вільного метра. Натомість тут, на колишньому пустирищі, а нині густо порослому деревами пагорбі вздовж доріжок ховали покійників з Радолишок та околиць. Між доріжками видніло багато вільного місця, де не було дерев та могил. Певне, дерева теж не хотіли рости на піску.

Дорога йшла повз кладовище, і сани зупинилися біля воріт. Звідти треба було брести по білому снігу, який місцями