сягав до колін. Насипало його тут немало. Зате, щойно проминули верхів’я пагорба, як іти стало легко. Тільки біля могилок утворилися невеликі замети.

Марися зупинилася біля могили своєї матері, стала навколішки й молилася. Лешек зробив те саме. Знахар зняв шапку й мовчки зупинився за ними.

То була звичайна сільська могилка з невеличким почорнілим хрестом між сухими віночками, наполовину засипана снігом. Марися й Лешек помолилися, Лешек вийняв з коробки квіти, Марися почала змітати сніг із хреста. І тоді показалася бляшана табличка з написом…

Антоній глянув на неї й прочитав:

«Світлої пам’яті Беата, уроджена Гонтинська…»

Ступив крок уперед і простягнув руки…

– Що з вами, що таке? – вигукнув перелякано Лешек.

– Стриєчку!

– Боже! – зойкнув знахар. У його мозкові з неймовірною чіткістю ожило все. Він увесь тремтів, а з горла вирвався глухий нелюдський стогін. Сили зовсім покинули його, і він упав би на землю, якби Лешек і Марися не підхопили його попід руки.

– Що з тобою, стриєчку, що з тобою? – шепотіла перелякана Марися.

– Маріоле, донечко моя… донечко, – ледь вимовив він тремтячим голосом і вибухнув риданням.

Вони не змогли втримати цей безвладний тягар і обережно опустили його на землю. Знахареві слова сповнили їх здивуванням, особливо Марисю, бо він назвав її іменем, яким колись, та ще й дуже рідко, у хвилини ніжності, кликала її мати. Та не було часу на розпитування. З Антонієм Косибою вочевидь стався нервовий напад. Зігнувшись навколішках у снігу, закривши долонями обличчя, він не переставав ридати.

– Треба перенести його до саней, – вирішив Лешек, – я побіжу по кучера, бо самі не дамо ради.

Він уже хотів було йти, коли угледів на доріжці професора Добранецького. Його несподівана поява в такому місці здивувала Лешека, але й утішила.

– Вітаю, професоре, – озвався Лешек. – У нього нервовий напад. Що робити?

Але Добранецький стояв непорушно, вдивляючись у табличку на хресті.

– Треба перенести його до саней, – мовила Марися.

Добранецький хитнув заперечно головою.

– Ні, пані, дозвольте виплакатися вашому батькові.

І, побачивши її широко розплющені від подиву очі, додав:

– Це ваш батько, пані, професор Рафал Вільчур… Слава Богу, до нього повернулася пам’ять… Ходімо, відійдімо далі… Йому треба поплакати.

Зупинилися неподалік, і Добранецький коротко розповів їм усе.

Тим часом сльози принесли знахареві полегшення. Він важко підвівся із землі, проте не відійшов. Марися підбігла до нього й притулилася обличчям йому до плеча. Не бачила нічого, бо сльози заливали їй очі, але чула його тихий голос:

– Даруй їй, Господи, Царство Твоє Небесне, і сотвори їй вічную пам’ять…

Заходило сонце, червінню й золотом яріло небо на видноколі, на сніг лягали синюваті тіні, перший несміливий доторк ранніх зимових сутінків.