Коли б не хазяйновиті сусідки по купе, я б уже, напевне, нічого не їла і не готувала, а все б дивилася з Танею у вікно. Ми їхали до Києва, до Києва! До Дніпра! І мені здавалося, я тільки побачу лавру, Дніпро – я вже не всиджу, я побіжу, полечу.

…І мені здавалося, на вокзалі мене обов'язково зустріне Андрій…

– Галинко! – урвала мої думки сусідка по купе. – Зараз зупинка, поки я приготую, ти збігай, он усі наші побігли, може, у червоноармійців хліб поміняємо на тютюн, а то у нас хліба вже нема.

– І я з тобою! – закричав Андрійко.

Я схопила його на руки й побігла до сусіднього військового ешелону.

– У вас хліб є? – спитала я, простягаючи пачку цигарок. Молодий червоноармієць виніс півбуханки хліба і відвів руку з цигарками.

– Не треба.

– Може, гроші, – спитала я, червоніючи, – якщо ви не палите?

– Що ви? Що ви? – і раптом весело сказав: – От дайте за це вашого хлопчика подержати, – і так ласкаво посміхнувся Андрійкові, що той сміливо пішов до нього.

– Я його на хвилинку до наших понесу, не турбуйтеся, я його зараз віддам. Давно на руках пацана не тримав.

І він поніс у вагон Андрійка, пригортаючи його до себе і лоскочучи неголеною щокою…

Він виніс Андрійка, вдягнувши на нього свою пілотку, і ще кілька червоноармійців проводжали Андрійка. Мені було приємно це. Адже й Андрій, напевне, приміряв би на нього свій кашкет.

– А де ж твій батько? – спитав червоноармієць, коли вже ешелон рушав.

– На фронті, – відповів серйозно і впевнено Андрійко.

– Ну, ми йому передамо, який в нього син козак! – сміялися вони і махали нам руками.

А в мене, чим ближче ми під'їздили до Києва, німіли ноги, і я не тільки не побігла, а не могла примусити себе вийти на перон.

– Танечко, піди поглянь, як там з нашими речами, – сказала я їй. Мені все ще здавалося, що вона вбіжить і скаже:

– Мамо, мамо, там нас тато чекає. і вона таки вбігла, але сказала:

– Мамо, швидше, там уже всі з речами вийшли.

І от ми з Танею і Андрійком повернулись додому. Тільки втрьох. Ми не знали, де Андрій, а дідусь був похований під високими соснами на Уралі.

Ми поклали наші мізерні речі в квартирі, яка нічим не нагадувала мій дім, моє життя – обпалені стіни, порожні брудні кімнати й лише по кутках батареї пляшок з-під рейнвейну – і вийшли у місто. Ми йшли по Хрещатику, ніби по кладовищу, мовчки схиливши голови. Тільки Андрійко таращив свої круглі очі й повідомляв:

– Ванни висять.

Ванни справді висіли між поверхами зруйнованих будинків. Де було найкраще кіно, – на руїнах височіла статуя, зовсім непошкоджена жіноча

постать однієї з муз. Вона стояла там колись у великій залі. Якийсь художник стояв осторонь і замальовував цю купу каміння і білу античну постать.

Заклопотані дівчата пройшли, сміючися, мимо нас. Таня болісно скривилася і мовила:

– Як можна тут сміятися…

Але диктові вікна, талончики, ліміти, порожні кімнати і з першого ж дня напружена робота на радіо, концерти, виступи, – все це навіть не давало змоги виплакатися!

Сусіди, які лишалися тут, повернули піаніно, на якому з дитинства бренькала я, вчилася Таня і так добре грав Андрій…

На базарі я зробила неприпустиму витрату – в одного з стариків, які продавали різний господарський мотлох, книги й ноти, замість необхідних у господарстві речей, я купила Патетичну сонату Бетховена. Вдома, стоячи, бо жодного стільця не було, погано і сумно заграла перші сторінки. Андрюшка стояв зачарований.

Він був взагалі захоплений всім. Після уральської кімнати-клітушки, після вузенького номерка в Московському готелі – така велика своя квартира, до того ж зовсім порожня! Можна було бігати скільки завгодно!

– До кінця війни ми не будемо думати про затишок, – сказала я Тані, і вона, звичайно, погодилася. – Аби було необхідне, аби ти вчилася, я працювала і Андрійко був здоровий.

Мене не манив затишок, мене не спокушали ніякі речі, мене гріли і вабили лише людські почуття, і я ревниво стежила, як хто дивиться на Таню і Андрійка, і була вдячна за кожне тепле слово.

Якось Андрійко прибіг з двору і повідомив:

– Мамо, тебе питає військова тьотя!

«Може з палати № 5», майнуло у мене в голові. Я не збагнула, що вони ж не знали моєї київської адреси!

Але я зраділа не менше! У дверях стояла моя любима подруга, мій друг – Саша Обозна. Вона мало змінилася, тільки коси, закручені, як ще в інституті, над вухами, були зовсім сиві. Ми кинулися одна одній в обійми, сміялися і плакали, потім цілу ніч розмовляли. Адже ми загубили одна одну з перших днів війни. Це ж їй я дзвонила з вокзалу в Харкові, коли ми проїздили ешелоном, і вона не встигла приїхати…