– Якби ви знали, що вони тільки брехали, – встряла в розмову маленька, худенька Тоня-партизанка. – І що в Москві парад уже їхній був. І що наші вже за Уралом. А потім ми з Олею приходимо на село і всю правду розказуємо, все те, що наше радіо передає.

– А як вони тоді хотіли командира Папушу в пастку заманити! – промовила Олександра. – Я діяла в іншому з'єднанні, але їхнього командира знала ще до війни, він був відомою людиною в районі. І людина виключно чесна, такий енергійний, ініціативний агроном, ми з ним раніше стрічалися на партійних конференціях, і в справах він до нас приїздив. Такий великий, як ведмідь, лагідний, спокійний.

– Так, він дуже добрий, але й дуже строгий і справедливий, – зауважила Оля. – Ми й до війни дуже дружили – його жінка, я, мій чоловік. Ми в одному селі жили, жінка його вчителювала. Вона лишилася з своєю дочкою. Я наказала своїй матері, щоб вони разом трималися.

– А ти теж хвилювалася, коли ці об'яви фашисти розвісили, – згадала маленька Тоня.

– Які об'яви? – спитала я.

– Це фашисти розвісили скрізь об'яви, що родина командира Папуші – це було партизанське ім'я нашого командира – в гестапо і що, коли він не з'явиться до неділі, їх повісять на базарній площі.

– Ой, він як хмара ходив, – знову перебила маленька Тоня, – і ми всі думали – піде він чи ні.

– То ви, малі, могли так думати, – сказала Оля. – У всіх його товаришів навіть сумніву не було. Звичайно, я хвилювалася, аякже! Адже Ясик і мама весь час були з його дружиною і дочкою. А він мене заспокоював: «Не вір, Олю, звідки вони знають, хто саме родина командира Папуші? Якщо серед нас провокаторів нема – ніхто не дізнається».

– А потім я в неділю до району пробралася, – розповідала Тоня, – і нічого там на базарній площі не було, і другої неділі теж нічого. Просто вони заманити хотіли нашого командира. А все-таки як було його всім жалко! Та ми незабаром подалися далі і до своїх не приходили. Казали, що село наше геть-чисто спалили, людей повиганяли. Та ти не думай, Олю, адже чоловіка твого знайшли і про тебе все сам головний лікар – професор – розповів, так і Ясика знайдуть, і бабусю.

– Я завжди згадую, – тихо сказала Оля, – як Марину Раскову у дебрях розшукали. За нею літак надіслали. І по нас, поранених, теж літак надіслали. Радянська влада дітей усіх розшукає… Накаже, щоб розшукали…

Ми ще довго розмовляли, і я ще читала українські вірші моїх по-друг-письменниць, і хоч не всі розуміли українську мову – вірші радянських жінок, дружин і матерів, доходили до серця кожної.

– Дуже вам вдячні, – сказала на прощання Олександра і міцно потиснула мені руку. – Ми так добре провели з вами вечір.

– Обов'язково, Галино Олексіївно. – приязно всміхнулася Оля, – приїздіть іще.

– Обов'язково! Обов'язково! – зовсім по-дитячому закричали обидві маленькі Тоні – Тоня-ленінградка і Тоня-партизанка. І я не могла стриматися, щоб їх обох не поцілувати – вопи ж обидві були майже такі, як моя Таня…

А потім підійшла до кожного ліжка, і ми так сердечно з усіма розпрощалися. Нам не хотілося розлучатися, але Наташа Малишева, дуже задоволена тим, що її хворі не сумували під Новий рік, казала:

– Галина Олексіївна ще приїде, а зараз уже пізно, і мені, і вам нагорить від головного лікаря.

Я запізнилася на зустріч Нового року. Він, напевне, настав, коли я сиділа в кабінці госпітального грузовика. Та я не шкодувала. Андрійко спав у своєму ліжечку, дід теж заснув, сидячи коло нього, а Таня повернулася лише на ранок. До мене зайшла Ніна Федорівна з двома чарками вина і сказала пошепки, щоб не збудити старого і малого:

– Семен теж не повернувся, дзвонив, що справ невпрогорт, буде години за дві. Вип'ємо з вами за нашу перемогу, за наших дітей, за наших чоловіків.

– За нашу перемогу, за всіх дітей, за всіх чоловіків,- сказала я. її син був на фронті, а чоловік на заводі – однаково, як на фронті.

Ми поцілувались, і вона пішла чекати Семена і писати листа синові, а я сіла чекати Танечку і писати Андрієві листа, що так само повернувся, як і інші листи… Та я тоді ще думала: повернеться Андрій, перечитає їх всі, наче мій щоденник…

Танечка повернулася, коли вже зовсім розвиднілося, така збуджена, що навіть її бліді щічки порожевіли трошки, і ніби зовсім не втомлена після безсонної ночі.

– Ти не сердишся, не сердишся, мамусю? Ніяк не можна було покинути. Тільки я й Фаня прийшли, і там були дуже задоволені, що ми прийшли. Ти знаєш, я навіть сама перев'язку одну робила. Ну, легку, звичайно. Мамочко, я тобі потім усе розкажу… Я рада, що пішла, соромно було б, коли б ми з Фанею не пішли, але це потім… Уяви, мамо, ні, ти тільки уяви, кого я зустріла! Я зустріла Льоньку, Льоньку з нашого класу! Хіба ти не пам'ятаєш – найбільшого дезорганізатора в школі? А ти його завжди захищала. Пам'ятаєш, коли ти одержала орден, він приходив тебе вітати з делегатами від нашого класу, підніс горщик з квітами, почав промову і сплутався.