Я часто виступала в госпіталях. Але ніколи в мене не було такого почуття, як тоді, коли я їхала в цей жіночий госпіталь, коли проходила його коридорами, увійшла в палату № 5…

Мені було соромно, що я спокійно живу в такому впевненому в собі робітничому, індустріальному місті і навіть не працюю на воєнному заводі, і не пішла сестрою, звичайною медсестрою в госпіталь, а спокійно собі виступаю з читанням віршів, оповідань, граю в скетчах ролі хлопчиків і дівчаток. А тут такі ж жінки, як я, здебільшого й віку такого, як я, матері і дружини, відірвані від своїх родин, дітей. В якому страшному пеклі вони побували, і от тепер лежать покалічені, тяжко поранені.

Мені так хотілося, щоб вони не подумали – приїхала актриса, яка для цього «легкого хліба» лишилася в тилу, мені так хотілося, щоб вони бачили в мені подругу, сестру…

Я знаю, поранених, хворих завжди дратують цікаві очі, цікаві жіночі запитання, і я привчила себе заходити, нічому не дивуючися, не жахаючися, але й без удаваної зайвої бадьорості. От просто заходжу і вітаюся.

Ну, а не всміхнутися я не можу – і хворим, і здоровим. Це вже в мене з дитинства, від матері. Тоді легше з людьми розмовляти.

Так і тут, я зайшла, привітала всіх з наступаючим Новим роком і додала:

– Бажаю вам того, чого всі ми бажаємо і чого я собі бажаю – щоб усі наші близькі повернулися з війни.

Що я їм читала тоді?.. Дуже багато. І нові оповідання Тихонова, і вірші Симонова та інших радянських письменників, і наших безсмертних Тараса Шевченка і Чехова. Я з усіма познайомилася і швидко дізналася без запитань, що Віра – лікар, Надія Петрівна – інженер, партизанка Олександра із Смоленська – до війни партійний працівник. Так, тут були жінки – лікарі, інженери, медсестри, політпрацівники, партизанки. Тут було дванадцять жінок, деякі вже видужували, от, наприклад, гарненька білява дуже жвава дівчинка, що сиділа в якійсь незручній позі на ліжку і з надзвичайним запалом реагувала на всі оповідання і розмови. Все відбивалося на її мінливому личку: то вона голосно заливалася сміхом, то сльози нагорталися на її світлі очі.

– Мене звуть Тоня. Я з Ленінграда, мені ногу відірвало, – сказала вона просто і спокійно, і раптом я побачила, чому вона так сидить. У неї не було лівої ноги.

– У нас надпродукція Тонь, – засміялася чорнява дівчина, яка лежала коло дверей. На тумбі коло неї лежала чималенька стопка книг і журналів. – От ще маленька Тоня, ми з нею з одного партизанського з'єднання, з Білорусії. А от з Олександрою ми близько діяли, а одна одну не бачили.

Ця чорнява дівчина була надзвичайно гарна, не те щоб красуня, а якась надзвичайно мила, лагідна спокійна, хоч у неї було страшне поранення хребта і вона знала, що, в найкращому випадку, кілька років їй доведеться лежати. Звали її Олею, до війни вона була медсестрою. Вийшло так, як я бажала, коли їхала сюди. Ми просто добре познайомилися. Я теж коротко розповіла, що перед війною у мене народився Андрійко, і тому я мусила їхати в такий далекий тил, а дочці Тані вже шістнадцятий рік, що чоловік мій, Андрій, на фронті і я нічого про нього не знаю…

Які ми всі були близькі, рідні сестри тепер! І я, напевне, була щасливіша за них – мої діти були зі мною.

– Ви, мабуть, дуже добре жили з своїм чоловіком, – сказала несподівано Оля. – Це я подумала одразу, коли ви читали.

– Чому? – не зрозуміла я.

– Ви так читали те оповідання, де прощалися чоловік і жінка перед фронтом, що я одразу подумала про вас. Ви наче про себе розказували.

– Нам не вдалося навіть попрощатися, – сказала я. І щоб не говорити про це і, бува, чого не заплакати, я вийняла фото малого Андрійка і Танечки, яке я зробила вже тут, на Уралі, для Андрія і послала йому на фронт і яке повернулося, як всі наші листи…

Тут і Віра, і Надія Петрівна та інші жінки повитягали з тумбочок, з сумок картки своїх дітей, і я розглядала їх і носила від ліжка до ліжка, щоб усі подивилися. І Оля сказала, червоніючи:

– Будь ласка, отут під книжками візьміть, погляньте на мого сина.

– Вашого сина? – здивувалася я. Вона виглядала зовсім дівчинкою! Оля зрозуміла мій подив і засміялася.

– Мені вже двадцять три роки. Я вже чотири роки одружена – і в мене синок двох років. Ні, зараз йому вже майже три. От мій чоловік і син.

На картці були всі троє. Стрункий білявий хлопець, такий же молодий, як і вона, з усмішкою на все обличчя, і вона з круглим опецьком на руках.

– А де вони тепер? – спитала я.

– Чоловік мій лікар, тільки закінчив медінститут. Ми з ним вдвох пішли в партизани. А як можна було інакше? – спитала вона просто. – Або на ворога працювати, або в партизани. Ми ж комсомольці, радянські медпрацівники. Якби ви знали, як ми потрібні були партизанам! А синок Ясик з бабусею лишився, з моєю матір'ю. Я навідувалася перший час до них, а потім ми перейшли в інші ліси, далі.

– І тепер ви нічого не знаєте про них? – спитала я недоречно.

І Оля не здивувалася з такого питання. Вона якось впевнено сказала:

– Радянська влада не дасть їм загинути. – І в цьому була така віра – і в нашу перемогу, і в нашу владу, і в наших людей, – що я з великою повагою подивилася на неї.

– Чоловік уже знає, що я тут, – продовжувала Оля, – по радіо йому передали, а от чи знають бабуся і Ясик?.. Ну, я мамі суворо наказала не вірити ніяким брехням, що поширюють фашисти.