Тоня так замріялася, що не почула, як діти вже повставали і побігли під душ.

– Я зараз! Зараз! – закричала вона і наздогнала мерщій зграйку дітей.

Після душу йдуть додому – у санаторій, красивий білий будинок з колонами, балкончиками, верандами. Скрізь, на всіх балкончиках, по всіх стінах в'ється зелень, квітнуть рожеві і фіалкові квіти. «Наче замок у казці», – щоразу думає Тоня, коли дивиться на цей будинок, на кипарисову алею до нього.

На веранді вже чекає обід. Тоня і Зіночка серйозно і урочисто дали слово Марині Петрівні обов'язково поправитися, і тому, коли навіть не хочеться, вони з'їдають усе, нагадуючи одна одній про слово.

От тільки Зіна помітила, що Тоня не їсть шоколадних цукерок, які завжди дають на полудник.

– Я потім з'їм, – сказала Тоня, коли її про це запитала Зіна, і відвела очі вбік.

Зіна не дуже присікувалася. Так робить багато хто з дітей, а потім, уже лягаючи, щоб не бачила чергова няня, жують цукерки.

Але Тоня зовсім не їла цукерок. У маленькому чемоданчику, в якому ховалися листи від дітей, картинки, камінці з пляжу, зберігався і мішечок, пошитий з хусточки, і туди Тоня складала цукерки, щоб повезти їх у подарунок Світланці.

Інколи їй самій кортіло з'їсти, але ні, вона навіть крихітки не вкусила. Коли вона там, у концтаборі, завжди більшу частину буряка чи картоплі віддавала Світланці, так хіба не легше в сто разів не їсти ці цукерки? Адже тут у неї бувають і фрукти, і тістечка, і всяке солодке печиво, значить не так уже важко відмовитись від цукерок. Вона тільки якось разочок лизнула одну – але не надкусила анітрішки, просто покуштувала. А як це буде приємно – вона приїде з моря з подарунком, цілою торбинкою шоколадних цукерок!

Коли нікого нема, вона інколи перераховує їх – до від'їзду їх буде 90! От зрадіє Світланка! А камінці вона подарує всім дівчаткам і трошки лишить собі на пам'ять про казковий білий замок над морем, про берег, про зграйки білокрилих чайок і про дітей в синіх трусиках і білих маєчках – дітей з різних міст Радянського Союзу, яких прислали сюди поправлятися, хоча ні в кого з них нема батьків…

* * *

До дитячого будинку часто приїздили кореспонденти газет, фотокореспонденти, і, правду мовити, це вже трохи дратувало виховательок і старших дітей.

Це завжди порушувало режим дня, знову починалися важкі спогади, адже кожен кореспондент хотів сам почути розповіді про концтабір, порозмовляти з дітьми і на власні очі побачити виколоті номери. Марина Петрівна розуміла, яке величезне значення має висвітлення в пресі роботи будинку, але їй було шкода дітей.

Коли приїхав з дитячої газети тоненький чорненький юнак, озброєний фотоапаратом, чергова Ліна Павлівна сказала навіть не дуже люб'язно:

– Пробачте, будь ласка, ми сьогодні страшенно зайняті і не зможемо вам приділити уваги. Може, іншим разом? Сьогодні наші діти повертаються з санаторію з Криму.

– Так це ж чудесно! – зрадів хлопець, чорні очі його забігали, і він відразу нагадав Ліні молодого мисливського цуцика, який ще не вміє полювати по-справжньому, але чудово чує дичину.

Ліна трохи помилилася. Фотокореспондент хоча був молодим, але цілком досвідченим у своїй газетній практиці.

– Чудово! – скрикнув він. – Будь ласка, навіть прошу вас, не приділяйте мені ніякої уваги, не звертайте на мене ніякої уваги, дозвольте тільки пофотографувати дітей і вас.

– Але ж мені ніколи! – знизала плечима Ліна.

– Будь ласка, робіть свої справи, ви й не помітите, як я вас увіковічу на плівці.

– Може, зовсім не тоді, коли мені хочеться, – засміялася Ліна.

– О, прошу! Я привезу усі кадри і збільшу все, що вам подобатиметься. І будемо знайомі. Вадим Гаркін – фотокореспондент піонерської газети. А тепер, маючи ваш офіціальний дозвіл, я біжу до дітей.

Ліна махнула рукою і побігла в своїх справах.

Вадим зовсім не був схожий на дорослого, просто собі веселий хлопець, і він зовсім не набридав запитаннями, а тільки обіцяв усім і кожному зробити окреме власне фото і навчити фотографувати, якщо йому допоможуть. І діти залюбки повели його по всьому будинку, садку. За півгодини він був між ними своєю людиною, ніхто з дорослих не звертав на нього ніякої уваги, особливо в ті хвилини, коли машина підвезла до будинку «курортників».

«Чудово! – з захопленням думав Вадим. – Який фітіль усім газетам і журналам!»

І він цокав, цокав безупинно, перепрошував, лагідно усміхався, і до всієї радісної метушні додавав ще щось своєрідне, веселе і необхідне для кожного свята. Яке ж свято чи парад без настирливих фото- і кінокореспондентів? Він сам захопився зустріччю, кричав разом з дітьми «Ура, курортники!», був у захопленні, як поправилися Зіна, Гриць, Маня, Тоня, хоча раніше їх ніколи не бачив. Але ж так кричали і дивувалися всі діти, і він не хотів відставати від усіх. Та найдужче його зворушив один «кадр». З машини вистрибнула темноока смаглява дівчинка і зупинилася, шукаючи очима когось у натовпі дітей. Всі закричали: