– Добре, я з тобою спатиму,- довірливо кивнула голівкою Світланка,- а то я так часто прокидаюся вночі і дуже боюся.

Вночі вони притулилися одна до одної. Тоня вкрила і «закутушкала» з усіх боків Світланку своїм халатиком і раптом згадала, як ще дома, вкладаючи спати, розповідала їм казки бабуся.

Діти просили:

– Розкажіть ще страшну.

І бабуся розповідала, а діти слухали, витріщивши очі.

– От я тобі зараз страшну казку розкажу,- запропонувала Тоня.

– Розкажи! – протягла з цікавістю Світланка, і Тоня почала розказувати про бабу-ягу – костяну ногу, лісовиків, мавок. Але дивно, вони були зовсім не страшними! Світланка сміялась, і Тоні зовсім не страшно було їх згадувати. Навпаки, всі ці лісовики, мавки, чорти і навіть баба-яга здалися милими і навіть рідними, бо нагадували дрімучі білоруські ліси, свою хату, яку Тоня пам'ятала наче крізь туман.

– А я б не боялася з бабою-ягою зустрітися! – сказала запально Тоня. – Подумаєш! У ступі їздила, губу на версту відкопилила! Наша Настаська куди страшніша.

– А комендант хіба ні? – прошепотіла Світланка. – Ти їх боїшся?

– Боюся, аякже! – призналася Тоня. – Мене Настасія Дмитрівна била і в карцер саджала. Тільки однаково Червона Армія її вб'є!.. Так і Леночка казала! – переконано закінчила Тоня.

З того часу почалася їхня дружба.

Діти взагалі підросли і почали якось свідоміше дружити між собою. Вечорами, хоча це було суворо заборонено, вони любили всі з'юрбитися в кутку, де спала Лена Лебединська з своїми сестричками і братиком, і Лена вчила пошепки співати «Широка страна моя родная», яку співала колись у школі, та про хлопчика і льотчика. Слів майже не можна було розібрати, але вони заучували міцно-міцно. Лена розповідала, як жили там, дома, в Радянському Союзі, яка була школа в їхньому селі, які чудові свята влаштовували в Жовтні та на Перше травня. До її спогадів приєднувала свої і Катя. Вона теж усе-все пам'ятала, і маленькій Тоні починало здаватися, що й вона все добре пам'ятає. Вона розповідала Світланці про садок, бабусю, діда, усіх сестер і братів, старших і молодших.

Вона сама й підозри не мала, що до крихітних уривків власних спогадів, до оповідань Леночки, Каті і інших старших дітей – все домальовує її власна уява, багата і нестримна. Варто було їй послухати щось, як незабаром вона вже розповідала Світланці: «А у нас, я пам'ятаю…» і при цьому сама щиро вірила, що це насправді вона сама пам'ятає.

Світланка блимала пухнастими, густими віями над блакитними очицями і ладна була слухати з вечора до ранку і, звичайно, вірила безперечно кожному слову.

…От сама вона анічогісінько не пам'ятала…

Спогади Тоні та інших дітей зробилися її спогадами. Та якось Світланка сказала:

– А у нас з п'ятого поверху кішка впала і не розбилася.

Тоді Тоня витріщила очі. Який п'ятий поверх на селі! І Світланка; сама розгублено розсміялася. Але хто ж їй міг розказати тут, у концтаборі, про кішку і п'ятий поверх?

Та молода жінка, яка тримала її на руках у вагоні, яка гірко плакала, прощаючися в Аушвіці, зникла разом з усіма жінками, і Світланка, як і всі, казала: «Коли мою маму спалили…»

До Тоні вона прихилилася всім серцем, вони стали нерозлучними. Щоправда, вони сварилися досить часто, але за п'ять хвилин уже мирилися.

Вони вдвох дружили ще з Зіною Лебединською та з своїм однолітком Петрусиком, але то була вже інша, звичайна дружба.

Усі любили побавити малу Ориську, Ясика і решту малят, які потрапили до концтабору немовлятами, а тепер уже дибали і починали розмовляти. І хоч першим їхнім словом було все ж таки «мама», далі вони вже лопотіли по-німецькому: «карцер», «гер комендант», «kontrolieren»[10] «zum Platz»[11].

Бабусю Василину, напевне, спалили тоді ж, з усіма матерями. Ясика доглядала завжди Катя.

– Він мені все одно що братик,- казала вона сумно і серйозно, – наші мами були найперші подруги.

Якось, повернувшися з роботи, в бараці не знайшли Ясика і ще кількох малят. Катя кинулася до Настасії Дмитрівни, але та тільки злорадно засичала: «Hinaus!»[12], ніби вона ніколи не розмовляла рідною мовою!

Але навіть сюди, за колючий дріт, почали просякати хвилюючі чутки, їх приносила Леночка з фабрики, куди ходила з іншими старшими дівчатами блоку № 2.

Леночці пошепки переказали робітниці з волі, німки, що скоро кінець війні, кінець клятому Гітлеру.

– Як? Німки так кажуть? – недовірливо питала Катя.

– Еге ж. Ти не думай, вони самі ненавидять фашистів,- сказала переконано Леночка.- І вони жаліють нас.

Справді, багатьом жінкам-німкам, дружинам і матерям звичайних, простих людей, соромно було дивитися на цих юних невільниць, таврованих, побитих, голодних, і часто то одна, то друга потайки, щоб ніхто не бачив, совали Леночці то шматок темного кухена з усяких сурогатів (Гітлер і їх довів до голоду), то якесь шмаття.

– Візьми,- казали вони. – Візьми, прошу. – І дивилися при цьому винувато і благально в очі – мовляв, не ми винні, і ми губимо найрідніших в цій клятій війні. А одна так прямо якось зашепотіла Леночці: – Соромно, нам соромно дивитись на вас, але не думай, Ленхен, є фашисти, а є чесні німці. Адже є у нас Тельман, він теж сидить в концтаборі. І багато хто сидить з ним.

Ще в школі чула Леночка про вождя німецької компартії Тельмана.

– Але як сталося, що фашисти взяли верх? – питала Катя. Лена не знала, як пояснити, але впевнено казала: