– Ось, ось Світланка! – І вже виштовхували наперед білявеньку рожевощоку дівчинку з двома великими бантами над вухами.

– Тоня! Тоня! – заверещала вона, і обидві подружки схопилися за руки, і не обнялися, і не поцілувалися, а застрибали і заверещали, і затанцювали на однім місці.

– Нарешті! Нарешті! Я вже так скучила без тебе! – пищала Світланка.

– Стривай, почекай, ось я тобі що привезла! – І Тоня, вже не маючи сил терпіти, одразу ж розкрила чемоданчик і вийняла звідти свою таємничу торбинку з шоколадними цукерками. – Це тобі подарунок, – сказала вона тихо і поглянула чомусь засоромлено спідлоба.

– Ну, навіщо? – пролепетала так само тихо Світланка і замовкла. Потім припала щічкою до плеча Тоні, і так вони й пішли у свою спальню.

– Вона ніколи не їла цукерок! – здивовано сказала Зіна. – А я не розуміла чому!

Вадим побіг за дівчатками, сфотографував їх у різних позах, і все вдвох, – нарізно вони фотографуватися не хотіли.

Він дав їм слово віддрукувати спеціально для них картки.

– Три картки, добре? Три картки! – застрибала навколо нього Світланка. – Тоні, мені, і ми ще обіцяли нашим подругам у Ленінграді. Ми з ними листуємося. Ви зробите для нас?

– Обов'язково! – категорично заявив Вадим. – Зараз запишу. Прошу, як? Світлані Комарович і Тоні Мідян – три картки.

Вадим міг у себе в редакції нахвастати, своєчасно не зробити, але те, що він обіцяв дітям, – завжди виконував.

За тиждень він примчав на мотоциклі, і одразу ж почався навколо нього шум і галас. Діти зустріли його, як давнього знайомого:

– А мою картку? А нашу привезли? А там, де в садку під прапором? – обступили вони його з усіх боків.

Вадим переможно вийняв чималий пакет з картками і помахав ним у повітрі.

– Спокійно. Сідайте. Зараз дам усім.

Крім більш-менш звичайних фото, для яких діти спеціально позували, було багато несподіваних, кумедних. Тоня і Світланка танцюють танець диких. Леночка дивується, як поправилася Зіна, і очі у неї на лоб полізли. Ліну Павлівну душить малеча.

– Оце вам! Світлана Комарович і Тоня Мідян зустрілися після довгої розлуки.

Ця картка була справді чудова, нею були задоволені всі, і діти, і дорослі. На ній дівчатка поклали руки одна одній на плечі, дивилися одна одній в очі і всміхалися!

– Будь ласка, прошу, – скромно, але з почуттям власної гідності показав Вадим цю картку Ліні Павлівні. – Може, ви дозволите тепер сфотографувати вас спеціально з дітьми і окремо?

Ну, сьогодні, після такого подарунка Дітям, Вадиму ні в чому не було відмови. І Ліна Павлівна, і Марина Петрівна розповіли йому все, що він хотів, і в його голові вже народився «геніальний» фотомонтаж під назвою «Повернене дитинство» або що-небудь на зразок цього!

– Нам можна картку послати в Ленінград, в дитбудинок, дівчаткам, з якими ми дружимо? – спитала Тоня.

– Звичайно, напишіть хорошого листа. І постарайтесь без помилок і без клякс, – сказала Марина Петрівна.

* * *

Зовсім нічого не значить, що Київ так далеко від Ленінграда. Раніше Київ – це кружечок на карті над рікою Дніпром. Дніпро впадає в Чорне море. На Дніпрі – Дніпрогес. Київ – столиця України, «мати городів руських». Це вчать на уроках географії і історії. Тепер, коли в школах на уроках історії і географії згадують Україну, Київ, усі дівчатка і хлопці з дитбудинку імені Кірова підводять руки і навперебій відповідають. Аякже! Що-що – а про Україну їм соромно не знати! У них там живуть друзі у Києві, з якими вони вже другий рік листуються.

У спальнях у них висять фото – так, у кімнаті третього загону, де старостою Ірочка Баранова, саме над її тумбочкою, висить фото Тоні Мідян і Світланки Комарович.

Ірочка заходить до кімнати з двома жінками і моряком. Це приїхали гості до дітей. Моряки Балтфлоту і їхні дружини шефствують над цим будинком.

Одна жінка, молодша, гарна, кругловида, усміхається привітно дітям, гладить їх по голові. Вона вперше в цьому будинку, і їй все подобається тут.

– Оце наша спальня – дівчат третього загону, сідайте, будь ласка, – чемно запрошує Ірочка, підсовуючи стільці.

– Як у вас добре! – каже молода жінка. – Затишно так, скрізь квіти, картини, фото. Як дома.

– А це ваші дівчатка на фото? – питає моряк.

– Ні, – з прихованою гордістю каже Ірочка. – Це наші київські подруги. Ми з ними вже давно листуємося, і ми їх вже добре знаємо. Тоня так добре пише! Вона їздила влітку в Крим і так написала про море і санаторій, просто як оповідання з журналу.

– Вони теж сирітки? – спитала молода жінка, а літня смикнула її непомітно за кофточку. Шефи раз назавжди умовилися ніколи не називати дітей сиротами і взагалі в дитбудинку про батьків не згадувати.