«Диво? Це вже щось…» – сконцентрувалася підслухачка.

– Та годі вам, батеньку! – сконфузився професор.

– Я не про те зараз. То друге диво було. А перше – мій дивний порятунок, коли я з риштувань зірвався… З п’ятнадцяти аршинів. Адже ж на смерть розбитися міг!

«З п’ятнадцяти аршин? Це скільки?» – спохмурніла Дарина.

– Так, пощастило вам.

– Та, не пощастило! – відрізав Васнецов. – То Богоматір мене врятувала! Та, яку я ось цими руками писав, а сам… А вона мене врятувала! Вона простила. І я немов наново віру здобув. Недаремно в Київ люди за тисячу верст пішки йдуть, аби святим мощам вклонитися. Недаремно його святою колискою православної віри звуть. Недаремно він – азбука православ’я! І цю азбуку всім нинішнім цинікам перечитати не гріх.

«Отож бо!» – задоволено подумала Чуб, знімаючи претензії до праросійського живописця.

– Але і цього Пречистій Діві мало видалося. Вона мене не лише врятувала і простила, але й утішила, як дитя мале.

Адже наступного дня ви мені такий безцінний дар піднесли. Мала рацію Емілія Львівна, – це, можливо, щонайперша святиня київська!

«Стоп, стоп! Емілія – Катя? Це він про скарб!» – затремтіла підслухачка від інтригуючого передчуття «того, що їй належало знати»!

– Уже й не знаю, як вас переконувати, – невдоволено зауважив професор історії мистецтв. – Казки все це, Вікторе Михайловичу. Я, зізнаюся, досі вражений, що митрополит серйозно це сприйняв і в Успенську його поклав. Про Кирилівські печери чого лише не вигадують… Самі знаєте, народ у нас темний, неосвічений.

«Що саме – казки? Чому казки, якщо він сам скарб знайшов?» – здивувалася Дарина.

– Ні-ні, Ілля, Добриня, Альоша – герої не вигадані! – натхненно заперечив Віктор Васнецов. – Я, коли його в руки взяв, такий душевний тріумф відчув, що і передати вам не в змозі. Господи, невже саме той, невже мого головного богатиря?!

«Та хто саме той? Що, сказати важко?» – занервувалася Дарина.

Оскільки виходило, що коли мого головного богатиря – то не скарб! Скарб був гетьманський…

«Що ж тоді він тримав у руках?»

– Адже я, коли картину цю тільки задумав, навмисно сюди приїжджав, на придніпровські степи, на розмах, на роздолля подивитися! Правильно Гоголь писав: «Як тут не бути богатиреві?» Ескізи накидав. Та потім усе забулось. А тут точно зійшлося в одну мить. Що ж я, дурний, на долю ремствую, коли вона привела мене саме в те місце, де Ілля мій преподобний у печерах лаврських лежить? А в Десятинній – Володимир, якому він служив вірою і правдою! І сама моя вулиця на гору Старокиївську веде, на якій богатирі мої в його князівському теремі бенкетували. Хіба не єдине все це з тим високим і суворим завданням, що я нині у Володимирському втілюю? Як я міг одне від іншого відділяти, коли і богатир мій перший, і Володимир – одне?!

– Ну, коли ви це так розумієте… – почав був член комісії з оформлення Володимирського собору, явно маючи намір закруглювати цю піднесену розмову, яку він так і не зміг заземлити.

– Так! Так! – гаряче перервав його Васнецов. – Ми ж і з вами не раз говорили, як вражає нас глибина, безпосередність і щирість старих іконописців, як вони повно і небоязко виконують свої завдання! Звідки у них ця повнота і сміливість? А завдання ж бо зрозуміле. У попередні віки всі люди, що оточували їх, – і великі, й малі, – всі вірували! І весь натовп хвилювався й радів творінню своїх художників. А хто тепер чекає від нас піднесених одкровень? Ми мусимо хльостко розважати натовп, як фіґлярі сезону, чи гіпнотизм, Цуккі, Сара Бернар. І самі ми поволі починаємо міряти себе виставковими фурорами та газетними похвалами. І їм на потребу я хотів створити своїх «Богатирів»! Квапився, терзав себе…

– Надто вже ви до себе суворі, – примирливо зітхнув Адріан Вікторович. – І до інших не менше. Пам’ятаєте, як одеського генерал-губернатора, що в собор поцікавитися зайшов, у шию виштовхали? Хіба можна так?

Але Дарина була не згодна з професором – їй дедалі більше подобався цей дядько, справжній і нестандартний. І він мав рацію: не можна тупо гнати попсу на потребу публіці. І нічого всяким начальникам лізти у святий творчий процес!

– І щодо Михайла Васильовича… – почав зануда професор.

– Не мусив Нестеров вашу Лелю для іконостасу писати, – буркнув у відповідь Васнецов, і стало зрозуміло: це переконання він висловлював вже не вперше і міняти його не має наміру.

«Ага, вони про мою Варвару! Так я теж в іконостасі вишу? Тобто повішена. Здорово!»

– Та й не кажіть, – весело погодився з ним цього разу професор Прахов. – Недаремно на Києві наша сім’я вважається зразком ексцентричності… Не домочадці, а просто святе сімейство! Дружина – Кирилівська Богоматір, із нашим же немовлям на колінах. А Михайло Васильович спочатку все шедевром Михайла Олександровича захоплювався, а потім прямо по його стопах пішов. Перший у дружину мою закохався, другий – у дочку. Нестеров і руки Лелиної просив. Та куди, вдівець із двома дітьми! Знову ж таки, купецького стану…

«Ну, це ти, дядьку, дуже сильно проколовся, – єхидно зауважила Дарина Чуб. – Либонь, коли Нестеров став лауреатом Сталінської премії, твоя дочка по сусідах старцювала! А могла б на «Волзі» їздити! А ще цінитель мистецтва…»

Чуб щиро вважала людей творчості вищою та єдино гідною кастою і за обивательське ставлення до них могла із задоволенням перегризти співрозмовникові горло. (Нестеров же, з незрозумілої причини, був улюбленим художником її матері.)

– А як відмову дістав, зобразив її у вигляді святої Варвари, – завершив розповідь професор, який недооцінив мистецтво і не здогадувався, що незаслужено позбавив дочку «Волги», так само як і про існування самої «Волги».