Петляючи між машинами, що гальмували, та повністю ігноруючи відчайдушні гудки переляканих водіїв і два пішохідні переходи, через перехрестя, навскоси до Марійки бігла збентежена черниця з двома фірмовими пакетами з магазину «Сафо». І залишалося тільки припускати, яке враження справила на продавчинь модного бутика «божа раба», що зі знанням справи вибирала собі фірмові шмотки.

Возз’єднання двох костюмованих дівиць у чорному викликало підвищений ажіотаж. Деякі перехожі зупинилися, прислухаючись і намагаючись зрозуміти, від чого вони відбилися: від театральної трупи чи від похоронної процесії?

– Як ми зустрілися, га? – радісно виплеснула Дарина. – Ой, я таке бачила! Усе спрацювало! Тільки не там, де потрібно!

– А ви з театру? – нахабно спитав їх низенький безвусий хлопець, підозріло принюхуючись до Чуб веснянкуватим носом. – А познайомитися з вами можна?

– Сашко? – несхвально втупилася в його ніс Дарина Чуб.

– А як ви дізналися?

Землепотрясна знервовано полапала свою послушницьку шапочку і, намацавши на лобі кучерик, що вибився, цнотливо запхала його назад.

– Господи, прости раба твого грішного Олександра, – несподівано прошепотіла вона, опускаючи очі. – Йди з миром, отроче! Ми не з театру, ми з жіночого монастиря Флорівського на Подолі. Пожертвування для неімущих збираємо… – Чуб повчально струсонула фірмовим пакетом.

– А-а-а-а… вибачте, – обм’якнув отрок і, очманіло поглянувши на «пожертвування для неімущих» із київського бутика, куди не пхалася навіть велика частина імущих громадян, нервово струсонув головою і попрямував геть.

– Ходімо, ходімо, швидше, – потягла подруга Марійку. – Я була в XIX столітті, уявляєш? І ти знаєш, що найземлепотрясніше? Ти ще не в’їхала? А ти поглянь на годинник!

Марійка байдуже дістала з кишені «Чайку».

На циферблаті було 17.04.

– Бачиш? – скрикнула Дарина. – А з дому ми вийшли не пізніше ніж пів на п’яту! Я так і очманіла, коли годинник у магазині побачила. Час зупинився! Той час, який там, – тут не береться до уваги! О 16.30 пішов і о 16.30 повернувся! А ти як? Ти теж? – захоплено спитала вона.

– Я ключ загубила, – похоронно сказала Марійка.

– Ну, ти роззява! – обурилася Чуб. – Де ж ти його посіяла? По дорозі?

– Ні, – глухо озвалася роззява. – Напевно, в спальні у Врубеля. Коли плаття знімала…

– ЩО-О-О! – очманіла Чуб. – Ти з ним той… Ти з ним переспала?! – Її очі захоплено округлились і подивилися на Марійку зі щирою й непідробною повагою.

– Ні… – Марійка стулила повіки, крізь щілини яких тут же просочилася тепла волога. – Він мені пропонував! Я хотіла! І тут бац – і я знову на Хрещатику. А ключа немає… І як тепер назад, не знаю.

– Оце так! – зворушилася Дарина. – А на Хрещатик ти, взагалі, як потрапила? Він же біля Андріївської жив!

– Ой, Дарино! – Марійка поривчасто кинулася на шию подрузі, зачарована її несподіваним співчуттям і розумінням, і з полегшенням уткнулася носом у чорну рясу. – Ти розумієш… Але ти навіть не розумієш! Але ти зрозумієш, коли я тобі скажу…

– Так, – розпорядилася заінтригована Дарина Чуб. – Додому! Там усе розповіси.

– Послухай… – сказала Дарина.

Марійка з обличчям, що розпливлося від любові, бігала по колу з книжкових полиць, як циркова коняка, і, витягаючи то одну, ту іншу книжку, обурено запихала їх назад:

– Де вона? Вона була тут! Книга про Врубеля? Вона випала разом із альбомом Васнецова. Я пам’ятаю… Я не можу йти навмання, я мушу дізнатися про нього все. Все, що з ним буде, перш ніж повернутися туди.

– А це що? – Чуб стала на карачки і, засунувши голову під канапу, витягла звідти якусь розірвану книжечку. – Не вона? Так, діла…

Марійка судомно схлипнула, притискаючи до грудей другий ключ.

Над книгою, мабуть, так і забутою нею на підлозі, зі знанням справи попрацювали чиїсь зуби й кігті. Шурхотливі, як миші, сторінки були роздерті й вирвані з корінням. Більш-менш цілими залишилися тільки початок і кінець.

– Хто з вас це зробив? – грізно закричала Дарина.

Чорний кіт, що, як і раніше, сидів на уподобаній ним камінній полиці, беззвучно вискалив у відповідь жовті ікла: схоже, він не терпів нарікань. Пуфик, що віддано метушилася навколо Дарининих ніг, сіла на важкий зад і здивовано подивилася на неї круглими бурштиновими очима. Беладонна була відсутня.

– Гаразд, – спробувала втішити Марійку Дарина. – Що можна прочитати в книгах? Уся ваша історія – одне суцільне ошуканство! Скільки Києву років, ніхто не знає. Табличку з Васнецовим причепили на сторонній будинок. А що я через оте все могла чортзна-куди потрапити, ніхто не подумав. Добре хоч у квартиру… А якби в бордель?! – викрила вона безвідповідальних істориків, не завваживши, що про такий пасаж історики вже точно подумати не могли.

– На Володимирській не було борделів, принаймні легальних… Треба бігти в бібліотеку, поки не зачинилася! – Марійка маніакально націлилася на двері.