– Круто, – скупо погодилася Марійка, що не бачила «Інтерв’ю», не ідентифікувала Пітта й не вважала, що статус голлівудського задника – ознака художньої крутизни. – Тільки опера тут, пробач, ні до чого! І Прахова теж. Тому що це не Лермонтовський – це наш Демон. Михайло знав його. І назвав мені його ім’я – Дементій Києвицький. К. Д.! І це…

Вона різко зітхнула, заздалегідь жалкуючи про тишу, яка розірветься зараз від обуреного крику Дарини, й завершила переконано і безпардонно:

– Наш хлопець із каблучкою. Той самий!

– Наш хлопець? – зіщулилася Чуб. – Але це вже повна дурня! Він узагалі не схожий на «Демона»! І звуть його взагалі Ян!! Я не розповідала, було не до того. Але я зустрічалася з ним сьогодні в клубі. І він мені все, абсолютно усе пояснив! У нього тато – крута шишка і примушує його в мерії працювати. А в робітники він пішов йому на зло. І зрозуміло, що не назавжди.

– Але я бачила його.

– Кого ти бачила?! – верескнула Дарина. – Коли?! Сто років тому? Та хіба мало схожих людей!

– А каблучка…

– І схожих каблучок – навалом! Ти увесь час на нього наїжджала! Із самого початку! Ось тобі й привиділося…

– Я можу присягнутися!

– Краще не треба. А то посваримося! – похмуро пригрозила Землепотрясна, дивлячись на неї очима людини, готової негайно викреслити співрозмовника зі свого життя. – Запам’ятай раз і назавжди, Марійко, – це закон: ніколи не жени на хлопця своєї подруги! Доти, доки вона сама не почне на нього гнати. Бо коли справа упирається в хлопця, дружбі кінець!

– А хіба він уже твій хлопець? – згасла та.

– Уже! – грізно гаркнула Чуб. – Коротше, – демонстративно змінила вона тему, – діло йде до ночі, і ми в повній безвиході. Даремно вбиралися! Тільки пріла під цим мотлохом. Єдина корисна інформація – моя. Про палицю. І про скарб. Він і досі там! Але від цього нічого не міняється. Спасибі, хоч час зупинився. І тобі освідчилися. Мир твій, виходить, побоку? – буркотливо уточнила Дарина.

Марійка наморщила губи і слізно затрясла головою спочатку заперечливо, потім згідливо.

– Я знаю, це погано… Спочатку з одним, потім з іншим. Так негарно вийшло. Треба було йому відразу сказати, що я його не люблю… Але я так звикла, що люблю його, і у мене не було ні секунди, щоб подумати, що я не люблю його насправді. І якщо він справді мене любить, то… Мала рацію мама: я безнайдійна шльондра!

– Надійна, – миролюбно поправила Дарина. – І ніяка ти не шльондра. Тобі до шльондри ще рости і рости. Якщо хочеш знати, він…

Але її дозріле зізнання в злочині «з необережності» перервав неввічливий чорний телефон. І на Марійчин жах і сором, глухий голос відданого їй Мира попросив її спуститися за ним у під’їзд.

– Лишенько… – заскиглила перелякана Марійка.

– Гаразд, – остаточно заспокоїлася Дарина. – Готуйся. Я за ним сходжу. – І додала примирливо: – Для чого ще потрібні подруги?

– Стій… – запобігливо пискнула Ковальова. – А як ти гадаєш, Михайло мені освідчився по-справжньому? Він же її любив… А я так, просто нагодилася? – слізно запитала вона, благаючи про спростування.

– І в голову не бери! – негайно довела свою дружбу Дарина. – У нього до неї була психопатологічна любов, – безбожно понівечила вона медичний термін. – Від такої зараз лікуються! Ця Прахова йому абсолютно не підходила! Він же засмиканий, ламаний – таким тільки у ваті лежати. А ти і є – вата!

– Правда? – зраділа сумнівному компліменту Марійка.

– Повір, я знаю, що кажу! – запевнила її Дарина Чуб.

Мир навіть не запитав про походження чернечого балахона Дарини, лише ковзнув по ньому відстороненим чорним поглядом. Враховуючи, що вперше він побачив Чуб у дранті, а вдруге – закутаною в прапор, він, певно, встиг змиритися з її зухвалою екстравагантністю в стилі «гегемон вульгаріс».

Утім, на Марійку, що зустріла його вже в цивілізованому одязі, прибулий теж не поглянув. Зайшов, опустився на канапу, разом опустивши голову, плечі й безвільні руки, і втупився в підлогу, не вимовивши ні слова.

– Що з тобою? – пригнічено спитала Марійка.

Мир повільно поворушився, спідлоба поглянув на Чуб. Без колишнього презирства, безбарвно й бездушно, так, немов цей погляд був лише рудиментом його минулого життя – зниклого без сліду.

Але та однаково напосілася:

– Не хочеш при мені говорити, можу й піти!

– Ні, – кивнув він повислою рукою. – Не має значення.

– А що має? – поцікавилася Дарина, помовчавши й так і не дочекавшись наступного продовження.

– Ми взнали номер батька Миті.