Шрифт:
Зала затихла.
Дарина стражденно скрикнула:
«Що я наробила! Тепер вона вб’є Катю!»
Динозавриха вдоволено заричала й кинулася на суперницю знов, орудуючи єдиною рукою, що була в її розпорядженні.
Катя боязко ухилилася. Супротивниця гепнулась на підлогу. А Катя, яка мимохіть спробувала підхопити падаюче тіло, повалилася разом із Динозаврихою, котра завила, мабуть, ударившись зламаною лівою рукою, і, хворобливо завивши їй у відповідь, імпульсивно притиснула до себе громіздку, бридку тушу, несамовито гладячи її плечі викривленою рукавичкою.
– Ганнусю, потерпи… Ганнусю… Навіщо ми так, я не розумію! Ну-ну… Заспокойся… – Вона сквапно вколисувала на грудях потворну, зі скривленим обличчям голову. – Лікаря! Лікаря! – закричала Дображанська. – Потерпи трохи, мила, хороша. – Катя по-материнському, жалісливо клюнула губами грубу щоку і притиснулася до стражденної потилиці ротом. Її очі наповнилися слізьми. – Не розумію, навіщо ми так?!
– Та вона її зараз трахне! – ненависно крикнула довгов’яза поряд із Дариною.
– Лікаря!
– Дображанську з клубу!
– Лікаря!
– Геть!
– Іди!
– Добий її!
Крик ударив Дарину по вухах. Жінки кинулися до рингу пітною різноколірною хвилею несвідомого, гостро пахнучи дорогими духами, – власноручно добити недобиту Динозавриху і зрадницю їхніх сподівань, що не добила її! Катя схопилася пухкою рукавичкою за горло і судорожно глитнула, ніби намагаючись зупинити напад нудоти. Але не змогла. Розкрила рот, повалилася на бік, корчачись у нападі непереборної та страшної блювоти.
«Напевно, любов і смерть несумісні!» – подумала Дарина. І це була четверта думка, що відвідала її за останні п’ятнадцять хвилин. І остання за наступні півгодини, бо подальші події розвивалися зі швидкістю, що перевершувала швидкість Дарининої думки.
Вивергнувши з рота слизьку буру масу, Катя підвела очі й зустрілася з Дариною чорним поглядом, який блискав полірованою ненавистю. Схопилася, відпихаючи Динозавриху, що застогнала.
Завила:
– Чого ви хочете? Цього?!
І вліпила сліпучий правий хук першій розгніваній тітці, що видерлася на ринг. Та впала і завмерла без руху. Натовп позадкував, відскочив, протверезів. Із гуркотом перекинувся якийсь стіл. За ним іще один. Крики перестали бути обуреними, ставши пригніченими та зляканими.
А Катя, перестрибнувши через канати, вже мчала до дверей у протилежному кінці зали.
Дарина притиснула до себе Марійку. Переможна пляшка впала на підлогу, і хтось тут же спіткнувся об неї. Давлячи їх і одне одного, натовп потягнув дівчат у коридор. Стоячи біля входу, вони опинилися «попереду паровоза», який, здавалося, сказився, – він штовхався, хвицявся, наступав їм на п’яти.
– Курва…
– Не смій…
– Ноги моєї більше…
– Сука, каблучкою порізала! Ти… «Паровоз» гарчав і звірів.
– Дарино!!! – Вона побачила, як Алекс вистрибує з-за столу, кидаючись до них. Але «паровоз» уже випихав їх на вулицю.
І там, в іншому кінці кварталу, Дарина побачила «вольво» Каті, що відчалювало від стоянки. Машина відчайдушно розвернулась і помчала, розганяючись у їхній бік і приголомшуючи застережливим сигналом. А потім Дарина побачила Марійку, що вибігла на дорогу, напружено розставивши руки, ніби машина Каті була безглуздим птахом, який вискочив із курника і якого можна спіймати, перелякане обличчя Каті за лобовим склом і відстань, що нестримно скорочувалася між ними.
Марійчині руки інстинктивно вихопилися вперед із беззахисними долонями, що відштовхували смерть, яка насувалась, а ноги завмерли, мовби приросли до землі.
Дарина інстинктивно заплющила очі, щоб не бачити більше нічого, й почула виск гальм, удар, крик, хрускіт, – а коли розплющила їх знову, Марійка лежала на землі, підвівшись на обідраних ліктях, і кричала без початку й кінця. А на дорозі, відкинуте на декілька метрів капотом Катиної машини, лежало тіло Мира Красавицького, вивернуте і зламане.
– «Швидка»! Людину збила машина. Пушкінська… – кричав Алекс, притискаючи до щоки мобільний телефон. – Платна. Будуть за хвилину, – утішливо і швидко сказав він їй.
– Як? – хрипко видихнула Дарина.
– Він її висмикнув із-під коліс. А сам посковзнувся. На морозиві. А вона його вдарила. Він відлетів. А вона його просто об’їхала! Об’їхала і покотила далі. Сука! Дарино… – Алекс кинувся до неї.
А Дарина – до Мира.
Він лежав на спорожнілій проїжджій частині – занадто неправильно, щоб бути живим. Але він був іще живий, і все ще був гарний – занадто гарний, аби помирати. Але він помирав. його неправдоподібне обличчя злегка хитнулося до неї, й вона розчула дивне: