– Ні! – Мир раптом стрімко ожив і підскочив до Дарини, міцно зчепивши їй руки ззаду сильним замком своїх долонь. – Буде так, як вона скаже. Як скаже, так і буде.

«І кожне його слово стає для тебе більшим і значнішим, ніж усі слова Христа», – згадала Марійка і злякалася цієї надмірної влади.

«А я ж його навіть не люблю!» – жахнулася вона.

– Дурень! – розлючено заволала Дарина, намагаючись вивільнитися з переконаних рук Мира. – Гадаєш, вона тебе любить? Вона іншого любить! Скажи йому! Хоч це ти сказати йому можеш?!

– Неправда! – Мир стиснув її так сильно, що Чуб скрикнула від болю. – Якщо потрібно, вона помре заради мене. А я заради неї!

– Помру, – чесно підтвердила Марійка, і справді готова негайно померти в покарання за те, що вона його розлюбила.

– Боляче ж! – заплакала Дарина. І трохи не впала, оскільки руки Мира з криком розпалися.

Засичавши, як батарея, що прорвалася, з верхнього майданчика спіральних сходів на голову Мира стрибнула важка Ізида Пуфик і полетіла на підлогу, відштовхнувшись од його лоба і маківки чотирма пазуристими лапами.

Мир відсахнувся, затуляючи роздертий лоб. Ізида по-звірячому захрипіла, згорбивши спину:

– Іщ-щ-ще з-з-за-ч-ч-е-пиш-ш-ш маму!!!

– Знаєте що? Що я вам скажу? – з надривом закричала «котяча мама». – Уся ваша любов – дурня! Хоча й дуже сильнодіюча. Ти її любиш, так? Жити без її пробачення не зможеш? А тебе через чотири години попустить. Та пізно буде! Ти присуху випив. Приворотне зілля! Випадково. Вона в кока-колі була! Я для себе зварила, а ви…

Мир поглянув на них обох збожеволілими очима. Беззвучно схопив повітря ротом і стиснув помертвілі губи. З хрестоподібних подряпин на його лобі текла кров.

– Присуха? Але навіщо? – схлипнула Марійка, мимоволі відшукуючи очима свій рюкзак, із роздутого боку якого виглядала червона кришка Дарининої коли.

– Та кажу ж, для себе! – рикнула скуйовджена Чуб. – Для Сані зварила! Коли ти вранці пішла, ми з Катею зілля зготували. Я – любовне. Вона – переможне…

– Лю-б-бовне? – Мир захитався, затрясся довгим і темним сміхом, широко розкриваючи рот. – Така любов? Хлиснув бурди! Так боляче… Неможливо повірити… Все, все, все. Немає більше сил! Усе, ніяких сил більше немає! Я не можу. Все…

Він упав коліньми на килим і захитав головою, з виснаженим, мокрим і червоним лобом і змученим чорним волоссям, що розсипалося по обличчю:

– Все. Все. Все. Та що ж це таке? Це нестерпно. Я більше не можу! Сил більше немає терпіти! Невже вони всі так страждали? Ще чотири години… чотири години. І попустить. Та пізно. Не допомагає! Що сталося – те сталося. Коли б не це, я б не дізнався…

– Ти про брата? – стражденно заламала руки Дарина, пригнічено дивлячись на справу своїх легковажних рук. – Та що тобі цей шизик? Зате тепер ти все знаєш! Медсестра – свідок! Од тебе відразу відстануть! – спробувала хоч якось утішити його вона. – Потерпи до ранку, і до ментів. А Марійку забудь. Тобі ще пощастило. Ти б бачив, що було з тими, хто моєї присухи з нігтів нанюхався! Гналися за мною, як недоумкуваті, по всій трасі. Дві аварії. Ледве жива залишилася…

Вона поривчасто підхопила і притисла до грудей дорогоцінного Пуфика, що хоробро кинувся на захист своєї хазяйки, і занурила ніс у її шерсть.

– Я ж говол-рила, – ніжно прогаркавила їй у вухо та. – Дл-руга стихія – merd. Повітл-ря неконтлольоване. Любов стає ненол-рмованою. Повітл-ряно-капілялний спосіб – чал-рівність тільки в замкнених пл-ростол-рах.

– А всього-на-всього – нігті, голубині яйця, травичка, перець та земля, – присоромлено виправдалася Дарина, дивлячись на зламану фігуру Мирослава.

– Яка земля? Звідки? – відреагувала оглушена Ковальова.

– Та тут, – зніяковіло пояснила Чуб, – в шафі в банці лежала. Мені Пуфик показала. Там цієї землі сто видів! З Байкового кладовища, з Лук’янівського, з Солом’янського, з Чорнобиля. І навіть прах чоловіка, померлого від нерозділеної пристрасті, у нас, виявляється, теж є.

– А що ще? Ще що там було?! – перебила її Марійка, раптом забувши враз про присушеного Мира. – Там були голки? Хвоя сосни була?!

– Була, – подумавши, пригадала Чуб. – А що таке?

– Вона його приворожила! – нестямно заголосила студентка. – Вона дала йому землю! Жартома. У мішечку. Вона – відьма!

Але Дарина, що ідеальним жіночим локатором визначила велику літеру в слові «його», прекрасно зрозуміла, хто «Вона».

– Прахова? – заперечливо хитнула Дарина головою. – Зовсім не обов’язково… Я знаю трьох дівуль, які хлопців поприворожували. Не так різко, як ми, звичайно, але теж продуктивно. Звичайні дівки. У нас же це на зразок народної традиції. Усі баби – відьми, так або інак…