– Так, – діловито підтвердила та. – Це я винна.

– Ні, ні! – кинувшись до неї, Дарина поривчасто обійняла подругу, притискуючи її до себе.

Але виправдання не було! Вчинок Марійки був безглуздим і фатальним. І їй так хотілося запитати з гірким докірливим болем: «Про що ж ти думала? Чого ти чекала?»

– Не думай про це! Чуєш, не думай! – попросила вона, розгладжуючи долонею Марійчине пухнасте волосся.

– Я хотіла її зупинити. З нею було щось… погане. Її не можна було відпускати.

– Так! Так! – з готовністю погодилася Дарина, ладна погодитися на все на світі.

– Це я винна в його смерті.

– Ні! Що ти?! Ні!

– Так.

Марійка повільно, але рішуче вивільнилася з дружніх обіймів Дарки і, відкинувши голову, втупилася в обличчя Дарини спопеляючим поглядом.

– Ні, – твердо мовила вона. – Не я – ти! Ти в усьому винна! Коли б не твоє зілля… Я ж казала, казала тобі… не можна! – закричала вона на весь коридор, з ненавистю відпихаючи подругу обома руками.

Дарина мовчки дивилася на неї, оглушена цим раптовим докором. ї груди мовби похолоднішали в глибині: «А вона ж має рацію».

– Він не любив мене! – пристрасно стукала Марійка долонею по грудях. – Він ніколи мене не любив! Коли б не присуха, він би ніколи не кинувся…

– Але ти б загинула!

– Це моя особиста справа – помирати чи ні! – закричала вона. – Чуєш, моя особиста справа! Він не мусив помирати замість мене! Він не мусив помирати через мою дурість! – закричала непомерла так, що бірюзова медсестра мимохіть зробила крок до них, засовуючи руку до кишені, що настовбурчилася шприцом.

Загальмувало ж її тільки нез’ясоване людське нерозуміння: що за дивні розбірки між нелогічно поблажливою нареченою та обуреною її ж гуманністю винуватицею загибелі красеня-жениха?

– Я мала померти, а не він! А ти, вважай, змусила його! Проти волі! Ти ніколи не думаєш, перш ніж робити. Тобі все – жарти! Всі люди – ляльки! Ну що, догралася?!

Плюнувши на логіку, бірюзова медсестра швидко попрямувала до неї.

– Не можна так міркувати! – відчайдушно мовила «наречена» зі слізними спазмами в голосі. – Якщо так міркувати, – безнадійно виправдовувалася вона, – то винна не я, а той, хто впустив морозиво. Чи той, хто затіяв усе це. Коли б не він, я б ніколи цю книгу не отримала…

Зі спритністю професійного фокусника рука сестри блискавично витягла з кишені шприц і зняла ковпачок із голки.

– Треба заспокоїтися. Вам краще зараз заспокоїтися. Нумо закотімо їй рукавчик… – дбайливо звернулася вона до Дарини.

– Не треба, ми самі, – гаркнула та, бо Марійка раптом заспокоїлася без усяких укольчиків і, осяяно дивлячись у нікуди, вчепилась у свою праву грудь.

– Треба…

– Не треба! Все гаразд. Ми вже йдемо!

Зачекавши, медсестра ввічливо відійшла на відстань, на секунду тяжко зненавидівши білокосу папуаську наречену, яка явно не любила свого прекрасного жениха, але тут же втихомиривши себе професійним: «Це шок, бідолаха сама не знає, що говорить…»

– Книга, – захоплено прошепотіла Марійка, нахиляючись до напруженої подруги. – Там є воскресіння!

– Воскресіння?

– Ми можемо воскрешати мертвих! – пошепки промовила їй Ковальова, розширивши очі.

– Справді? – уточнила Дарина, ще не розуміючи, марення це засмученої Марійчиної уяви чи чергова неймовірна правда. – Але книга у Каті, – тільки і змогла сказати вона.

– Це неважливо, неважливо… – гарячково заторохтіла Марійка, і Дарина зрозуміла, що вона трималася зовсім не за грудь, а за нагрудну кишеню татової смугастої сорочки, з якої вивалювала зараз незрозумілі маленькі й акуратні папірці.

– Що це?

– Шпаргалки. За книгою. Я вранці написала.

– Навіщо? Ти що, здогадувалася, що вона її вкраде? – пошепки подивувалася Чуб.

– Ні. Просто я завжди пишу шпаргалки, щоб краще запам’ятати, – хутко пояснила вона, розгортаючи одну з них. – Ось! «Воскресіння мертвого або вмираючого», «з праху або ж використовуючи зоровий образ».

У Дарини обірвалося в животі.

– Марійко, нічого не вийде, – мертвотним голосом сказала вона. – Вперше тільки тринадцять годин! Він оживе лише на тринадцять годин. Пробач.

Марійка втупилася в неї з такою ненавистю, немов збиралася вдарити.

– Так Беладонна сказала, – мовила ваговито, страждаючи, Дарка. – Коли відьми випробовують закляття або зілля перший раз – більше не буває…

– Тоді, – непохитно сказала Марійка, – я воскрешу його на тринадцять. А потім іще раз. І ще. І ще! Де у них морг?

– Марійко… – ледве чутно заплакала Дарина, ладна вбити себе саму за гестапівську жорстокість.

Вона ткнула винуватим пальцем у Марійчин папірець, де наприкінці законспектованого закляття стояло підкреслене Марійчиною ж рукою речення: